Юлия Илюха - Східний синдром

Макс спробував піти сам, хоч у голові шуміло й паморочилося, а серце то стукотіло, як несправний двигун, то завмирало на довгих кілька секунд. Він навіть дійшов до виходу в чому був — у капцях і спортивному костюмі, але втратив свідомість і звалився вже на вулиці, вдарившись залатаною головою об бетонний бордюр. Потім, зціпивши зуби, знову терпів уколи й дзвонив, дзвонив, дзвонив. Безрезультатно. «Абонент не може прийняти ваш дзвінок». Перестав спати вночі, боячись пропустити вхідний від Олі. Став схожий на зомбі з голлівудських фільмів — з колючим їжаком волосся, що проросло замість стрижки під «нуль», зарослий чорною цупкою щетиною, з червоними від безсоння очима, зі свіжими, ще не загоєними рубцями на все обличчя.

Через два тижні його таки виписали. Слабкий від хво­роби й передчуття втрати, що невблаганно насувалася на нього, пішки йшов додому. Від гарячого повітря і пекучого сонця макітрилось у голові. Місто зустріло Макса насторожено й боязко. Хоч вулицями поспішали в справах люди й вигулювали дітей на майданчиках молоді мами, ця настороженість, це очікування прийдешнього жаху відчувалися в усьому: у зверненому на його шрами погляді біловусого діда, що читав газету в парку на лавці, в різких, наче рубаних, рухах продавчині морозива, в запаху спрацьованого бензину від «камаза» з камуфльованим тентом, у плювках і недопалках на асфальті, залишених «ополченцями», що йшли містом, брязкаючи автоматами.

У квартиру зайшов не роззуваючись. Там — задуха та сліди швидких зборів. Розкидані речі, залишки їжі на тарілках у раковині, двотижневий сірий пил на темних меблях. Квіти на підвіконнях засохли, перетворившись на рослини-мумії. На автовідповідачі — кілька повідомлень, але жодного від Олі чи Андрія. Розчахнув вікна, випив води. Подзвонив матері, яку ще з лікарні проінструктував виїжджати потягом на велику землю. Усе добре, вони з сестрою вже тиждень жили в Дніпропетровську в материної інститутської подруги. Дзвонити більше нікому — ніхто з його донецьких знайомих про Олю нічого нового не чув. Витягнув із шухляди валізу, придбану ще за стамбульських часів, сяк-так поскидав речі, якесь сухе печиво, консерви, всередину запхав планшет. Потім сходив у банк, зняв із карти трохи грошей — достатньо, щоб вистачило на дорогу та тиждень існування у чужому місті, але не настільки багато, щоб за цю суму могли вбити. Удома розламав і викинув у смітник банківські картки. Ось і все. Вийшов, не озирнувшись, зачепився сумкою за ручку дверей, наче квартира не хотіла відпускати його. Зачинив важкі двері, якусь мить дивився на ключ, думаючи, що з ним робити, — знав, що сюди вже ніколи не повернеться, але потім поклав у кишеню джинсів. Тепер у нього не було нічого, крім надії, що Оля змогла дістатися до Харкова.

З території, названої ДНР, на українську землю ще ходили потяги, але квитків не було взагалі — ні в касах, ні в перекупників. Усюди люди з сумками та валізами, зі злими стурбованими обличчями. Максим повештався вокзалом і пішов шукати автобус. Виявилось, що на нього треба було записуватись за кілька днів і займати чергу ще вночі, але помножений на десять тариф допоміг водієві знайти рішення — посадити Макса на службовому сидінні. Довго не могли рушити, у салоні було жарко, плакали діти, матюкались чоловіки. Зрештою виїхали, і Макс навіть задрімав, відключився від двотижневого виснаження. Прокинувся від того, що автобус зупинився. Глипнув очима через лобове скло — попереду блокпост із прапором ДНР.

— Чоловіки — на вихід! — крикнув хтось російською від дверей за спиною.

Озирнувся — прозорі гострі очі, камуфляж, георгіївська стрічка, порух дула автомата. Якась жінка почала голосити. Дехто з чоловіків встав, хтось залишився сидіти на місці.

— Я повторюю: чоловіки — на вихід! — автоматник починав сердитися.

Максим встав на ватяні ноги, здерев’янілими руками взяв валізу. Протиснувся біля «ополченця», який так і стояв на вході. Коли всі чоловіки вийшли — похмурі, з очима биків, яких ведуть на бійню, — перед ними став високий, чисто поголений чоловік з офіцерською виправкою, але без личок.

— Мужики, я сподіваюсь, серед вас нема боягузів і зрадників ДНР? Бачу, що нема, тому зараз всі дружно відправляються копати окопи для захисту нашої молодої республіки від київської хунти, — без передмов почав він. — Ті, хто працюватиме погано, переїдуть у місця, де вас навчать люби­ти свою донецьку батьківщину. Хто працюватиме старанно — через кілька днів підуть додому, якщо не виявлять бажання записатись у лави ополчення. Усім все зрозуміло? Тоді чого стоїмо, вперед, арбайтен!