Юлия Илюха - Східний синдром

У сусідньому ряду примостилася червона «хонда», скло з обох боків переднього сидіння якої теж було опущене. За кермом сиділа молода брюнетка й нервово дріботіла по ньому тонкими пальчиками з червоними наманікюреними нігтиками. Макс придивився уважніше: блискучі локони на плечах мишачого кольору піджака з глухим комірцем, рівнесенький чубчик над майстерно підведеними чорним очима, які одразу нагадали про шахтарів із малої батьківщини, губи кольору стиглої полуниці, виразно скульптуровані вилиці — схоже, кольором машини та макіяжем дівчина намагалася компенсувати одноманітність і сірість свого вбрання. Наче не туркеня, схожа на європейку. Може, іспан­ка чи італійка. Гаряча, мабуть, бізнесова штучка. Ціка­во, а спідня білизна в неї теж червона?

— І якого ти сюди прешся переді мною! — раптом дуже голосно заволала брюнетка російською і кілька разів натиснула на клаксон, від чого занурений у думки про країну її походження та білизну Максим аж підстрибнув на сидінні й випадково натиснув на газ, ледве не в’їхавши в авто попереду. — Ну куди ж ти пхаєшся, собако скажений, куди ти пхаєшся?! — Вона махала руками в бік маленького моторного «нісана», який вирішив змінити ряд і втис­нутися між її «хондою» та «джипом». — Поспішаєш ти, еге ж? Я теж поспішаю!

Дівчина натиснула на газ і проїхала ще півметра, загородивши проїзд «нісану».

— Ось тобі, а не місце переді мною! — виплюнула слова в бік його водія. Потім помітила, що Макс за нею спостерігає із сусідньої машини: — А ти чого витріщився, га? Цікаво тобі? Та пішов ти, кретин!

— І вам доброго ранку, — відповів російською, передчуваючи реакцію брюнетки й уже не стримуючи усмішки.

Та похапцем піймала ротом ковток повітря, наче на неї вилили відро крижаної води, розлючено зиркнула на нього й швидко відвернулась, не вибачившись. Затор не рухався, і їхні авто залишилися стояти одне проти одного. Максим уже не зводив із дів­чини погляду — з кожним нервовим стрибком секундної стрілки наручного годинника вона йому подобалася дедалі більше.

— Я Макс, а вас як звати? — прокричав він у бік власниці «хонди». Та вдала, що не чує, але він на вгавав. — Дівчино! Ну, дівчино! А ви звідки? Я з України. — Брюнетка трохи скосила на нього очима, з чого Макс відчув, що рухається у правильному напрямку, і зробив контрольний постріл: — З Донбасу. — Дівчина повернула до нього не лише голову, а й корпус, і він зрозумів, що влучив у яблучко. — Земляки, значить?

Вона скептично дивилася на нього, стиснувши ягідні губи. Видно було, що брюнетка вагається, чи вступати в розмову з незнайомцем, але врешті-решт цікавість і здивування від того, що зустріла земляка в чужому турецькому мегаполісі, перемогли.

— Я Оля. З Донецька. Ви пробачте, що я вас послала, — ніяково усміхалася без сліду агресії.

Макс тріумфував. Він уже знав, що вона погодиться, коли він запросить її на побачення.

До шістнадцяти років Максим Шилов ніколи не покидав місця, де народився. Бо куди було їхати й що було шукати деінде хлопчикові з провінційної незаможної родини, коли все, що йому треба, знаходилося тут, на цій щедрій порепаній землі, в надрах якої ховалися горючі чорні скарби, а поверхня була всипана териконами, що куталися в туманах таких повітряних, білих та густих, як пінка з теплого кип’яченого молока?..

Його дитинство та шкільні роки минули в шахтарському містечку Красний Луч. Дорогі дитячому серцю люди тут завжди були на відстані витягнутої руки чи максимум кількох вулиць. Мати, темноволоса й смаглява, від чого її часто приймали за циганку, білобрисий «арієць»-батько з вічними окулярами на носі, молодша сестра, яку традиційно любили більше й балували, бо менша, обидві баби, які жили на різних кінцях міста й терпіти не могли одна одну, рудий кіт Лучик, постійно кусаний і битий іншими котярами, дворовий пес Смєлий, щеням знайдений у тернику з перебитою лапою — всі вони разом були для малого Максима цілим всесвітом.

Спершу, коли він лише робив невпевнені кроки з материних рук, його світ обмежувався двокімнатною квартирою в п’ятиповерхівці, з вікон якої було видно горбаті верблюжі спини териконів, та майданчик з іржавою гойдалкою у дворі. Згодом світ розрісся, став опуклим, наче вагітна на остан­ніх строках. У ньому вже міцно укоренилися шкільні друзі, з якими на перервах разом курили за школою й викрадали класний журнал із «некрасивими» оцінками, й недруги, які доповідали про це директору, за що були биті гуртом після уроків. У ньому вросли в серце дворові товариші, з якими була випита перша пляшка портвейну, заспівана перша пісня під гітару, крадькома схоплений перший поцілунок із вуст синьоокої дівчинки з сусіднього під’їзду. У цьому світі вони, підлітки Донбасу, вже не діти й ще не дорослі, грали зимою в хованки, вибивного і в квадрат дотемна, а потім, після рухливих розваг, могли пустити по колу куплену в складчину пляшку дешевої горілки. Алкогольна гра не тільки дарувала думкам легкість, а вчинкам — сміливість, але й вмикала в Максовій голові кнопку «самозбереження»: він добре засвоїв, що в такому стані перед батькові очі краще не потрапляти.