Юлия Илюха - Східний синдром

Пізнього вечора, зайнявши своє місце на верхній полиці, він закутався в погано випране, ще вологе простирадло «Укрзалізниці» й заснув без задніх ніг. Уві сні стукіт коліс пере­творився на шум морських хвиль, які пінилися баранцями, накочуючись на босі Максимові ноги. Було лоскотно, але приємно, неначе він гладив пальцями м’яку шерсть кота Лучика, який повернувся додому з морозу. Він усміхнувся і перевернувся на інший бік, щоб прокинутись уже в Луганську.

За результатами вступних іспитів його зарахували на факультет інформатики й обчислювальної техніки. Шилови нарешті видихнули з полегшенням. Решту літа 2000-го вони збирали речі, вибивали для свого студента кращу кімнату в гуртожитку, робили в ній ремонт, перевозили туди зібрані речі, а потім прощалися — без надриву, але з прихованим відчаєм, як прощаються люди, відпускаючи рідних назав­жди в далекі краї.

Київ Максимові подобався. Після пар він частенько блукав вулицями, за назвами яких ховалися постаті з книжок з історії та буремні події минулого, але тут свого подальшого життя він не бачив — мав божевільніші та сміливіші плани. Ні місто на Дніпрі, ні Україна з ними ніяк не в’язалися.

Навчався він завиграшки, єдине, що спершу викликало труднощі в Макса, — це мова. Більшість предметів в універі викладалися українською, а він навчався у російській школі. Спершу на лекціях він, бувало, почувався іноземцем, який приїхав у далеку країну й марно намагається зрозуміти місцевих жителів, які торохкотять по-своєму. Та згодом незнайомі слова й терміни вишикувались у його голові в стрункі асоціативні ряди і він почав ловити себе на думці, що вже не може згадати переклад того чи іншого слова російською — настільки міцно вкоренився в ньому український відповідник.

Додому перший раз після початку навчання Максим зміг навідатись лише після зимової сесії. Батько посміювався, коли в нього в розмові часом проскакували українські слова, і жартома назвав його «кацапським хохлом».

— Я не хохол, — образився той. — І взагалі, в майбутньому бачу себе космополітом, громадянином світу. Ну чи, на крайняк, європейцем або американцем.

На третьому курсі Максим на півроку поїхав по обміну студентами в Німеччину. Магдебург, місто на Ельбі, вразив його до сліз. Перша закордонна поїздка довела, що він рухається в правильному напрямі. Ці півроку він почувався так, ніби його з чистилища перевели прямісінько до раю. Тоді ж зрозумів, що, якщо доля дасть шанс закріпитися у цивілізованому світі, за Батьківщиною не тужитиме.

Після повернення в Київ Макс влаштувався джуніор девелопером у велику IT-контору. Досить швидко його справи пішли вгору, разом із досвідом зростала й платня, і невдовзі він уже міг відсилати батькам на Донбас пристойні суми. Виїхав із гуртожитку, зняв однокімнатну квартиру за десять хвилин від метро. Але вона продовжувала залишатись холостяцьким барлогом, у якому часом зависали тільки університетські друзі та подружки. Бувало, що котрась із подружок натякала, що охоче змінила б свій статус на «дівчину» чи навіть «наречену», але Максимове серце мовчало. Не воно.

З часом став цинічнішим, навчився підлаштовувати життя під себе. У нього з’явилися подружки, з якими було зручно. Наче досвідчений бухгалтер, він прораховував можливі вигоди й втрати від кожної дівчини і, як тільки вона переставала його влаштовувати, змінював на іншу.

Вихором жовтого листопаду закрутилася остання Максова студентська осінь. Сухе прозоре повітря пахло пізніми кавунами й димом багать, на яких, наче на вогнищах інквізиції, беззвучно помирало зів’яле листя. Вулицями Києва на своїх майже невидимих липких планерах із павутини літали крихітні павучки — почалася друга серія пізнього бабиного літа.

Цієї теплої осені в Максима клопотів було більше, ніж будь-коли. Диплом та нова робота на турецьку IT-компанію відбирали всі сили. Почувався апельсином, якого чиясь дужа рука крутонула на сокочавниці й відкинула вбік, вицідивши всі соки до останньої краплі. Йому давно було зрозуміло, що треба щось змінювати, бо він тут костеніє, вгрузає в цю землю по кісточки, і вона тягне його далі й далі, глибше й глибше. Коли турецькі роботодавці запропонували йому переїзд до Стамбула, Макс не вагався ні хвилини. Турець­кий берег стане його першою землею обітованою, а навчання можна закінчити й дистанційно. Принаймні там є море й час уже із чогось починати.

У Стамбулі спершу було важко. Чужа мова, чужа культура, чужі обличчя. Колишній Константинополь був монстром серед міст. Наче суперзавр, якого часовий вихор заніс у стадо слонів, він вражав своїм розміром і розмахом. Його тисячолітні вулиці щодня топтали мільйони туристів і аборигенів, на його ринках, як і сотні років тому, продавали рибу, шафран і корицю, а його повітря пахло смаженими каштанами. Його артеріями текли мільйони автомобілів, що зливалися в одну могутню ріку, яка загрожувала прорвати всі шлюзи й вихлюпнутися на ще не зайняті машинами острівці. Навіть трафік на вулицях був ворожий і небезпечний — такі затори Києву, який тепер, після щоденних досвідів його як молодого автомобіліста, став здаватися Максу маленьким та компактним, і не снились. Але одного ранку цей клаксонно-нервовий стамбульський затор, що тягнувся й тягнувся, наче пережована жуйка в руках бешкетливого турецького хлопчака, подарував йому зустріч з Олею. Зустріч, яка розітнула його життя навпіл, як вправний різник розрізає горло свині, щоб випустити з неї кров — усю до краплини.