Юлия Илюха - Східний синдром

За вечерею Вася з Анею старанно вдавали, що нічого особ­ливого не відбувається і всередині кожного з них не клекоче гарячий гейзер тривоги. Вони навіть разом вклали Ліну, але потім знову розійшлися по різних кімнатах, хоча Вася сподівався на остаточне примирення. Зранку він прокинувся і дізнався, що хлопці з вінницького «Ягуару» взяли штурмом будівлю на Сумській, 64. Все було скінчено. ХНР не відбулася. Після цього рівень небезпеки в місті став поступово спадати. Вася знову почав щодня ходити на роботу, й навіть собі прив’язав стрічку до наплічної сумки з паперами.

Тоді, 2014-го, ніхто не вірив, що ці заворушення на сході всерйоз і надовго, а про війну взагалі мова не йшла. Яка війна, коли надворі буяє весна? Крокує землею широко, розкидає щедрою рукою зелене та квітчасте, дражнить ароматом кави з відкритих майданчиків кав’ярень. Яка війна на цій землі, коли прийшов час солов’їв і цілунків? Соцмережі пістрявіли жартами, що кожне забите село й задрипане містечко тепер може стати республікою. Здавалося, що оголошена на сході антитерористична операція закінчиться за лічені дні, заколотників покарають і всі заживуть, як раніше, — однією країною. Адже не може такого бути, щоб Харків утримали, а Донбас не змогли!

Але минав день за днем, а новини зі сходу ставали геть невтішними. На всіх каналах крутили кадри, як беззбройні, але геть не мирні мешканці Донбасу зупиняли українські бетеери й танки. Невдовзі з’явилися перші загиблі серед військових.

Щупальця ДНР простягалися чимраз ближче й ближче до Харкова. Захоплений зеленими чоловічками Слов’янськ відкривав дорогу на Ізюм. А далі… далі — Харків, як відкрита долоня. Містом ширилися панічні чутки, що ро­сійські танки тут будуть зо дня на день. Вася зібрав «тривожну» валізку на випадок, якщо їм — йому, дружині й доньці — доведеться тікати до батьків у Рівне.

Як не дивно, очікування наступу з боку Росії примирило Васю й Аню. Хоч Аня і не підтримувала чоловікові походи до Тараса, але й у Росії вона жити не прагнула, незважаючи на повний вагон родичів там. Її єдиним бажанням була стабільність, тому вона, як і більшість «ватних» мешканців Харкова, ностальгувала за часами правління «легітим­ного». У Васі почуття були двоякими: він справді прагнув жити по-новому, в той же час не гребуючи пожити по-старому, якщо це стосувалося благополуччя його та родини. Такий внутрішній дисонанс не викликав у Васі дискомфорту, навпаки — він був природним для нього ще з часів дитинства, коли блат вирішував усе. Певною мірою Вася був правдолюбом і шукачем справедливості, але правдолюбство та пошуки справедливості закінчувалися там, де починалися його власні інтереси. Так було і з Майданом, і з війною на сході, сором’язливо названою «АТО». Вася носив вишиванку, кричав «Слава Україні!» та брав участь в епічних битвах в інтернеті між «майдаунами» і «ватниками» — тобто був класичним зразком «диванного» патріота. Поступитися хоч клаптем своєї зони комфорту, вийти в бій реальний, а не віртуальний він анітрохи не прагнув, наче равлик, ховаючись у своїй родинній мушлі.

У той час, коли на чоловіків країни накочувались хвилі мобілізації, Вася з Анею сподівалися, що ця біда обмине їх. Це сподівання згуртувало їх, на деякий час знову зробило родиною. Аня боялася втратити чоловіка не стільки тому, що любила його, а через страх залишитись самій із дитиною на руках. Бо це ж не жарт і не комп’ютерна гра-стрілялка, де в героїв є кілька життів. Це життя, одне-єдине, яке може нагло обірватися в цій чужій війні, що гурготить десь так далеко й водночас так близько, що аж прямісінько по серцю.

Іноді Ані снилося, що її Васю забрали в солдати. Вона бачила його на полі бою, яке уявляла лише зі сцен високобюджетних блокбастерів. Ось він лежить, смертельно поранений і оточений бойовими товаришами. Його форма на грудях зрешечена кулями й заюшена кров’ю. Перед цим він геройськи підбив ворожий танк чи знищив десяток «їхніх» солдат. Хтось притримує йому голову, нахиляється, щоб почути Васині останні слова. «Передайте дружині, що я її любив», — говорить Вася, і цівочка крові стікає з його вуст на неголене підборіддя разом з останнім подихом. Товариші знімають берети — обов’язково блакитні — і зі скорботними обличчями клянуться над Васиним тілом помститися за його смерть. Після цього Аня прокидалася й міцніше притискалася до Васі. Вони знову спали разом. Легко було уявляти чоловіка героєм, коли він мирно хропів поряд.