Юлия Илюха - Східний синдром

У серпні в двері квартири з вікнами на Держпром подзвонили. Була неділя, і Вася разом із дружиною та малою збиралися сходити в зоопарк. Він уже стояв у коридорі з вертлявою Ліною на руках, чекаючи тільки Аню, яка завжди довго фарбувалась і примушувала його нервувати. Вася опустив доньку на підлогу й відчинив, очікуючи побачити сусідів, які вічно збирали по двадцять гривень то на прибирання під’їзду, то на дератизацію підвалу, то ще бозна на що. Але замість сусідів на порозі стояли люди у формі.

— Супрунчик Василь Петрович? — спитав високий худий чоловік із погонами капітана.

Вася кивнув, відчуваючи, як холоне в животі.

Капітан простягнув йому невеличкий квадратний папірець, який Вася автоматично взяв.

ПОВІСТКА.

— Вам наказано протягом доби, з моменту вручення о 10:00, прибути до військового комісаріату Дзержинського району міста Харкова. При собі мати цю повістку, військовий квиток, паспорт і водійські права. За неявку у вказаний строк ви будете притягнені до відповідальності згідно із законом, — одним махом видихнув він і додав: — Розпишіться.

— Не підписуй! — істерично скрикнула за його спиною Аня. — Вона без підпису не дійсна, я читала, я знаю!

Вася обернувся на неї. Дружина стояла в домашньому квітчастому халатику, бліда, аж вапняно-біла, одне око густо нафарбоване чорним, інше — чисте, немов голе. Наче відчувши тяжкість і важливість моменту, заплакала Ліна, запросилася до мами на руки.

Глянув у вічі капітану і взяв у нього ручку.

— Васю! Не смій! — просичала Аня з малою на руках, намагаючись ухопити чоловіка за одяг і затягти в квартиру.

— Аню, не сором мене, я тебе дуже прошу. Це смішно. Якщо вже прийшли — піду, ховатися не буду, — відповів, не роздумуючи, приклав папірець до стіни й поставив закарлючку підпису на корінці.

Капітан полегшено зітхнув.

— Спасибі, брате. Хай щастить.

Вася хотів було йому козирнути, але вчасно згадав, що до порожньої голови руку не прикладають, і лише стримано кивнув, хоч його серце гупало всередині важким відбійним молотом. Аня випустила Ліну з рук і сповзла по стінці, закривши обличчя руками. Їхня сім’я знову дала тріщину, можливо, найглибшу з усіх, що були до цього.

Так Вася опинився в «учебці» разом із такими ж, як він, далекими від армії чоловіками — трактористами, таксистами, будівельниками, програмістами, продавцями й службовцями. Хтось прийшов сюди добровільно, хтось, як він, вирішив, що «поздняк мєтацця», якщо вже принесли повістку, хтось довго ховався, але все одно був знайдений. Спершу Вася не повірив, що ці чоловіки поряд із ним і є українська армія, яка має стримати російську навалу. Хто вони? Цей різно­мастий натовп у цивільному одязі, який уже давно забув (а то й не знав), як тримати автомат? Ці молоді хлопці й вусаті дядьки, для яких держава не приготувала ані форми, ні берців, ні набоїв? Та припиніть! Вони навіть позивні собі не здатні придумати! Яка ж це армія?! Двоголовому півню насміх! Але невдовзі Вася переконався, що кожен із них потрапив сюди недаремно.

— Я цих гадів голими руками давитиму, — першого ж дня рівним голосом людини, що змирилася з невідворотним кінцем світу, вимовив високий чорнявий хлопець із пошрамованим обличчям, коли мова зайшла про «ополченців», з якими їм скоро доведеться воювати. — Оцими-от руками, — швидким жестом він розкрив обидві стиснуті в кулаки долоні. — Вони в мене все відібрали своїм конченим ДНР, розумієш — усе…

Зацікавлений Вася простягнув йому руку для знайомства:

— Василь.

— Макс, — відповів пошрамований і додав крізь зуби: — Із Донбасу.

Вибиваючи чечітку пальцями лівої руки на кермові білої «мазди», Максим Шилов звично потягнувся вільною рукою за пачкою «Вінстона», що лежала на пасажирському сидінні поруч. Порожня. Беззвучно вилаявся, зім’яв її в кула­ці, сердито жбурнув під ноги. Уже добрі півгодини він стояв перед Другим Босфорським мостом у стамбульському заторі, який гігантською змією тягнувся з одного району — Анадолу Хісари — і губився аж за дзеркалом води в іншому — Румелі Хісари.

Третій рік Максим жив на азійському боці Стамбула, а працював на європейському, тож щодня переживав свій «день бабака», долаючи неблизький шлях через Босфор, щедро приправлений роздратуванням, гнівом і трохи надією на те, що невдовзі затор просунеться хоч на кілька метрів. Іноді йому здавалося, що більшу частину життя він про­водить в очікуванні, коли машина попереду блимне габаритами і водій натисне на газ. І хоча сьогодні він нікуди не поспішав, йому до смерті хотілося зробити затяжку і розігнати нікотин венами, ставши від цього м’якшим та доб­рішим, немов жінка після місячної дієти, яка поласувала добрячим шматком торта. Щоб якось відволіктися від думок про відсутню сигарету, Максим опустив водійське скло й почав розглядати у вікно своїх турецьких сусідів по нещастю.