Юлия Илюха - Східний синдром

«Всьо, што тєбя касаєтся, всьо, што мєня касаєтся, всьо только начінаєтся, начінаєтся…» — фоном лунала в голові безглузда попсова пісенька, коли на роботу в адміністрацію Вася пробирався крізь кордони євромайданівців. Вони були всюди — і зовні, і всередині. Дівчата й хлопці, майже школярі, але з дорослими очима. Вони надягали балаклави, щоб приховати свій юний вік, спали прямісінько в коридорах, там же різали безкінечні бутерброди й наливали чай із термосів.

А в березні на вчорашніх школярів у балаклавах вихлюпнулась лють антимайдану. Над адміністрацією, за кількасот метрів від Васиного дому, замайорів триколор. У місті стало небезпечно ходити зі стрічкою кольорів українського прапору. За неї ламали ребра та носи, пробивали голови й добивали ногами. Бували дні, коли Вася взагалі не виходив на роботу, бо всім давали відмашку залишитись удома. Чи не щодня до нього дзвонила мама й вимагала, щоб син разом з онукою залишили «те кляте кацапське ватне місто» і виїхали до Рівного хоч на деякий час. Про невістку вона не згадувала ані півслова. Вася відмовчувався й нікуди не відпускав Аню саму. Вона не пручалася — через близькість Сумської, парку Шевченка і площі Свободи страх був розлитий у кожній кімнаті квартири з вікнами на Держпром. Відтепер вони виходили в місто лише разом.

Тим часом Крим уже плив у «родную гавань», а решту України лихоманило щодня сильніше.

Квітневого дня Вася стояв на найширшій площі Європи й думав, чи варто йому сьогодні намагатися потрапити до свого кабінету. Аня з Ліною чекали його вдома, влипнувши в холодне скло вікна. В облдержадміністрації та на сходах перед нею вирувало вороже та зле море антимайданівців. Вася підходив до них впритул, щоб придивитися до облич, вивчити поведінку, зрозуміти, що примусило їх стати на рать з іншої сторони. Більшістю у натовпі були чоловіки, але досить багато було й жінок — середнього віку, з яскраво фарбованими губами й неохайними, відрослими сивими коренями фарбованого волосся, зібраного в «мочалку» чи хвостик, з високими верескливими голосами. Вася російською попросив прикурити в найближчого до нього спортивного чолов’яги в дутій чорній куртці. Той клацнув дешевою пластиковою запальничкою, зблиснув рядком золотих зубів у роті. «І чого тобі, бляха, дома не сидиться»? — подумав Вася, коли пальці чолов’яги — короткі, міцні, з півколами бруду під нігтями — тримали вогник у нього під носом.

— Каторий час, синок, нє подскажеш? — Як Пилип із конопель, біля них матеріалізувався сивий закошлачений дідок у картузі, з червоним радянським прапором у руках і такого ж кольору носом.

— Двєнадцать трідцать пять, дєдуля, — відповів золотозубий.

Вася подякував за вогник і глянув на годинник. Тридцять п’ять по одинадцятій. Годинник чолов’яги відраховував час за Москвою. Весняне повітря раптом стало гарячим, у грудях запекло, і Вася, на ходу розстібаючи комір куртки, швидким кроком рушив туди, де через дорогу та два кордони міліції стояли з прапорами прихильники Євромайдану.

Люди з обох сторін були охоплені істерією, рівень небезпеки та адреналіну зашкалював. Час від часу то тут, то там спалахували сутички, поки що лише словесні. Вася зробив останню затяжку, вирішивши послати до біса роботу й залишитися стояти разом із жовто-блакитними, аж десь високо вгорі почулося рівномірне гудіння, яке дедалі гучнішало з кожною секундою. Тисячі голів задерлися до неба, тисячі очей напружено його обмацували в пошуках джерела звуку. І воно з’явилося. Над будівлею Держпрому низько летіли два літаки. Вася аж присвиснув — винищувачі. Але чиї? До Росії — кілометрів п’ятдесят з гаком. І той золотозубий — з московським часом. А раптом…

— …рускіє? — з недовірою і болем вимовила поряд невеличка сухенька жіночка за шістдесят. На її обдертій від щоденного вжитку дешевій дерматиновій сумочці тріпотіла жовто-блакитна стрічка.

— Рускіє! — вибухнуло радістю антимайданівське море.

— Як же так? А як же… ми?.. — повернулась до Васі жіночка. В очах у неї блищали сльози, голос дрижав.

— Мать, не сцяти! Це наші пацани… наші, українські! — збрехав він, щоб заспокоїти її, хоча зараз уже ні в чому не був упевнений. Повторив, щоб переконати й самого себе: — Наші винищувачі. Наші «сушки».

У кишені завібрував телефон. Дзвонила Аня. Плакала, сказала, що їй страшно і щоб він вертався додому. Вася видихнув із полегшенням — слава Богу, не треба робити вибір — залишатися чи йти, коли його вже зробила за нього дружина. Вася очікував чергового з’ясування стосунків, але вдома на нього чекав тихий сімейний вечір — як у добрі старі часі, коли вони не лише здавалися, а й були щасливою родиною.