Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

І тінь зникла. Та я не мала жодного сумніву, що Мішель зазирає в дірочку замка. Що ж робити? Вона вважає, що ми закохані, а отже, сподівається чогось незвичайного. Якщо я скажу кузенові на прощання: «Ну гаразд, ходи з богом і вітай усіх удома», то Мішель про все здогадається, а потім перестріне мене в коридорі, покуйовдить мій чубчик і посміхнеться, мовляв, так ти мені казки розповідала!

Я злякалася й вирішила ошукати її. Так, це зле. Але коли вже я почала цю роль, то повинна була грати далі.

Мішель, як і більшість наших школярок, турецької мови не знала. Отже, наша розмова не мала ніякого значення, треба було тільки, щоб наші голоси й жести створювали враження, ніби розмовляють двоє закоханих людей…

— Ой, стривай-но, — сказала я Кямранові,— чи внук нашої няньки вдома?

Це був хлопчик-сирота, що вже ось кілька років ріс у нас.

Спантеличений цим питанням Кямран промовив;

— Авжеж, удома… Куди б він дівся…

— Звичайно… Я знаю… А проте… хтозна… Я цього хлопчика так люблю…

Кузен посміхнувся:

— А це звідки раптом така любов… Ти ж на бідолаху ніколи й не дивилася.

Я зробила якийсь недоладний жест і промовила:

— То й що, як не дивилася. А це не означає, що я його не люблю. От іще дурниця… Навпаки, я його так люблю, що…

Слово «люблю» я промовляла, схиливши голову й притиснувши руки до грудей, наче грала роль у «Дамі з камеліями». Та це не заважало мені поглядати й на двері. Якщо Мішель і знала якихось шість турецьких слів, то троє з них обов’язково були «любити», «любов», «люблю».

Але якщо я помиляюся і Мішель може, на жаль, заглянути в словник або когось запитати. Тоді вона дізнається, який зміст ховається за словом «люблю».

А мені ж іще треба було думати не тільки про Мішель, а відповідно поводитися з Кямраном. А саме з цією другою лінією політики і я не впоралася. Мої слова й жести дуже насмішили Кямрана.

— Що це таке, Феріде, звідки у тебе такі почуття?

«Ет, звідки. Хіба зараз час про це казати!» — подумала я й так само полум’яно повела далі:

— Що вдієш… Люблю, та й годі. А ти мені пообіцяй, що приїдеш додому і подаруєш моєму хлопчику якийсь сувенір… Розумієш, сувенір на знак моєї любові.

Ой, як мені хотілося дати Кямранові якусь цяцянку для того хлопчика. Хай би Мішель побачила… Але, мов нав-вмисне, у кишені не було нічого, окрім пожмаканого паперу, якого я хотіла пожбурити на одну стару сестру, що завжди дрімала на вечірніх уроках. Та ця безвихідь наштовхнула мене на ще кращу ідею. Я вхопила Кямрана за руки, мовби хотіла його обняти, і сказала:

— Ти повинен хлопчика обняти й поцілувати за мене багато, багато разів в очі… Ти мені обіцяєш?

Я майже була в його обіймах. Наші подихи злилися в одне. Бідний кузен нічого не розумів, не знав, як сприйняти цей бурхливий вияв почуттів, і страшенно розгубився.

Роль було зіграно з успіхом. Час спадати завісі. Я відпустила Кямранові руки, не перевівши й подиху, вискочила з передпокою. Я чекала, що Мішель вибіжить в коридор і повисне мені на шию, але ніде не чулося й звуку. Я повернулася й потихеньку підійшла під двері кімнатчини. Ніякого шуму. Я не втрималася й відчинила двері. Що ж я побачила? Це був старий брат Ксав’є, іноді він приходив до нас давати уроки музики. Він зліз тремтячими ногами на лаву й шукав на шафі зошити з нотами…

А нехай йому всячина!.. Я боялася, що там Мішель, та й осоромилася перед Кямраном.

Я відчувала, що моє лице палає як від лихоманки. Замість того щоб піти до класу, я побрела в сад і підставила голову під струмінь джерельної води.

Мало того, що мене палило, я почала тремтіти. Вода текла по косах, обличчю, лилася за комір, а я стояла й думала:

«Якщо вже гра в кохання змушує людину так палати й тремтіти, то яке ж тоді справжнє кохання?»

Того року Кямран часто приходив у пансіон. Так часто, що тільки-но серед уроку відчинялися двері, як моє серце одразу починало калатати, наче це знову прийшли кликати мене в передпокій. Можна сказати, що шоколаду, печива й тістечок, які мені приносив кузен, вистачало на весь клас.

Моя однокласниця Марі Пирлантаджян, відома не тільки своєю старанністю, а й ненажерливістю, кусала своїми великими білими зубами мої цукерки й захоплено, але водночас заздрісно говорила:

— Як тільки любить тебе твій кавалер, коли приносить такі ласощі!

Та тільки ця історія почала мені вже гнітити душу. Іноді я впадала в зажуру, бо все, що приносив Кямран, було лише платою за мою мовчанку, а я видавала це дівчатам, як дещо інше… Брак совісті, чи не так? Та Кямран приходив у пансіон дуже вже часто, а чому б? Щоразу знаходив він приключку: «Тут недалечко живе мій хворий товариш, то я провідаю…» Або: «Хотів послухати музику в саду Таксім…»