Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

— Далі, Феріде… Розповідай, що було далі… Отже, й ти теж! Як це гарно — любити, чи не так!

— Так, це чудово…

— А хто він, той юнак? Чи красень?

— Він дуже вродливий!

— А де ти з ним зустрілася? І як познайомились?

Я мовчала.

— Ну ж бо, от вперта.

Де вже там вперта, я так хотіла розповідати, але що? Я не знала, що його придумати. Щоб спантеличити дівчат, потрібен юнак не вигаданий, а справжній… А його так тяжко знайти, так тяжко, навіть в… думці.

— Ну, Феріде… Я ж чекаю… Бо скажу дівчатам, що ти пожартувала.

Це мене занепокоїло. Пожартувала? Боронь боже, ще приліплять мені прізвисько «баклага» або «кабачок». Отже, треба таке видумати, щоб вони переконалися, щоб збити їх з пантелику. І як вам подобається, роль мого коханого перед Мішель виконував Кямран?..

— У нас роман з кузеном…

— Це не той білявий юнак, якого я торік бачила у нас в передпокої?

— Звичайно…

— Ой який красень!

Я вже казала, що Мішель була дівчиною, створеною для кохання… Кямран дотепер в пансіоні був двічі, ну, може, тричі, та Мішель, мов та кішка, що пронюхала м’ясо, відчула присутність в передпокої хлопця й прибігла, щоб піддивлятися за нами. Дивно, справді?

Сходила зоря. Була вже осінь, але така, мов поліття, й мені здавалося, що пахне жнивами…

Я всім тілом налягла на Мішель, наші коси злилися докупи, а моя щока притискалася до її обличчя. І я почала розповідати їй неправдиву історію:

— Ніч була ще зоряніша, ніж ця. Ми залишили галасливих гостей на веранді й пішли в. сад. Я попереду, а мій кузен трохи позаду. Він говорив мені якісь дивні й гарні слова, хіба можна їх переказати… Та й нащо… Цикади аж заливалися… Ми йшли і йшли… Місячне проміння залило нас, і ми знайшли прихисток під деревами… А потім знову було місячне сяйво… Потім ще раз розлогі крони дерев…

— Невже у вас такий великий сад, Феріде?

Я злякалася, щоб не вийшло неправдиво, й сказала:

— Та ні. Ми помалу йшли…

Стежка урвалася… Там був уже сусідський дувар — велика чинара край саду… Там ми й зупинилися… Я стала навшпиньки, начебто дивилася через огорожу у сусідський сад… А він заломив собі руки й хотів рушити до мене… та не наважився…

— Але ж ти дивилася в сусідський сад… Як же ти це побачила?

— А тінь на огорожі… Ось…

Здається, у мене добре виходило. Я вся тремтіла, тихнув голос, і на очах бриніла сльоза.

— А далі, Феріде, далі?

— Далі… Він ухопив мої руки…

— Ой, яке щастя! І що?

— Що? Хіба я знаю…

— Боже мій, ти ж зупинилась на найцікавішому місці?..

— Потім на дереві закричала якась пташка… Гидка товста пташка… Ми злякались і повтікали.

Я вже не могла стримати сльози і, поклавши голову Мішель на груди, гірко заридала… Хтозна, скільки б я проплакала, та, дякувати богу, сестри помітили, що нас немає, й почали гукати.

Мішель крикнула:

— Ідемо… У Чаликушу болить нога… швидше не можна…

— Так, Мішель, це правда… Я таки через це плачу… Хоча можна йти і швидше.

А вночі, коли вже всі спали, я плакала ще дужче. Тільки вже не тому, щоб грати роль, а з гніву на себе. Хай я вигадала якісь любощі, щоб мені не приліпили це gourde. Але хіба немає на світі більше людей, окрім кузена. Чому я вхопилася за нього, коли він мені най-ненависніший у світі? Я заприсяглася собі завтра вранці, ледь прокинуся, одвести Мішель за руку в куточок і сказати, що вчора я все вибрехала.

Але дивно — уранці я прокинулася й відчула, що мій сором наче пропав.

Так я й не наважилася сказати правду моїй Мітель, а вона тепер аж зазирала мені в очі та леліяла мене, мов хворе дитя.

Помалу моя пригода стала відома всім. Мітель, мабуть, розповіла дівчатам це як страшну таємницю, і вони не наважувалися мені щось сказати. Але вони так позирали на мене та посміхалися, що було зрозуміло, як їм хочеться про це порозмовляти. А я пишалася, хоч довелося тимчасово відмовитися від пустування та витівок. Адже всі дивилися на мене як на дорослу, закохану в кузена дівчину. Не гоже ж мені тепер плигати, мов малій дитині.

Та, як кажуть, від долі не втечеш… Увечері, узявши на останній перерві Мішель під руку, я вигадувала їй усе нові й нові пригоди, а в душі моїй прокидалося чортеня і все-таки починало шаленіти.

Якось ми знову пішли на прогулянку за місто, та Мішель чомусь не ходила.

Коли ж ми поверталися додому, Мішель зустріла мене біля воріт, схопила за руку й повела бігом У сад.

— Тут така новина, — сказала вона, — але вона тебе не тільки втішить, а й засмутить.