Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

— З вашого дозволу, я маю намір довести, що немає нічого неможливого, — сказала я, насмішкувато схилившись перед ними в поклоні.

Дівчата з нашого пансіону не раз їздили влітку кудись із своїми родинами, а потім стільки хвалилися по поверненні. А тепер і мені випала нагода поїхати.

А було б добре, якби я до торішньої історійки про флірт та додала ще й розповідь про мандрівку. Як мені хотілося взяти в руки сумку й самій, незалежно, стати на пароплав, мов ті американські дівчата, що в романах. Але тільки на це м, оє бажання зчинили лемент і ніяк не погоджувалися відпустити мене без старших. До того ж вони образили мою гідність різними неприємними настановами: «У темряві не звішуйся з палуби та не впади в воду… Ні з ким не розмовляй… Не бігай, мов причинна, по трапах…» Наче на старому, завбільшки з шкарбун, текірдазькому пароплавчику були стометрові трапи, як у трансатлантичних кораблів…

Два роки не бачилися ми з Мюжгян. Вона так виросла, що мала вигляд справжньої ханим. Спершу я навіть обізватися не наважилася, але трохи пізніше ми вже знову стали приятельками.

У тітки Айше та в Мюжгян було безліч знайомих. Отож ходила в гості й я, то на вілли, то в розкішні сади. Мене весь час попереджували, щоб я своїм вітрогонст-вом не заробила натяків на сором, бо вже ж таки й виросла. Отож довелося мені стежити за своїми рухами. А як це скидалося на ті забавки, коли граються з ляльками в гостей, — промовляти компліменти незнайомим жінкам, статечно й делікатно відповідати на питання…

Та разом з тим перебування серед дорослих не могло не пригладити бодай трохи мій самовпевнений норов.

Все це мене справді розважало, але ще більше я любила лишатися вкупі з Мюжгян.

Наш дім стояв край стрімкого урвища, що де-не-де скидалося на прямовисну стіну, і коли я починала там лазити, Мюжгян спершу кидалася стримувати мене, але потім звикла. Ми годинами вилежувалися на піску, жбурляли понад водою камінчики або мандрували далеко-далеко узбережжям.

Море якраз було тихе й дуже гарне, тільки якесь невеселе. Іноді кілька годин на ньому не видно було навіть вітрильця або хоч тонесенького струмочка диму. А вже надвечір гладеньке плесо наче розливалося й ширшало, і ця безмежна гладінь доводила людину до хворобливого стану. Дякувати аллаху, я передчувала це й тепер намагалася змусити довколишні скелі відгукуватися на мій регіт.

Якось ми вирішили дістатися мису, що виднівся попереду. За планом ми повинні були перейти скелі, що утворювали цей мис, а вже там лежала затока, але, як на лихо, ми самі пересвідчилися, що сушею туди не прибитися. Отож не було іншої ради, як роззутися. Я, звичайно, тільки раділа, але що нам робити з такою, бачите, дорослою панною Мюжгян?

Я знала, що марно й умовляти її, щоб скинула вона панчохи, а тому запропонувала таке:

— Ходи, Мюжгян, я тебе на спині перенесу.

— Дурне дитя, — одмовила сестра, — як ти перенесеш дорослу людину?

Бідна Мюжгян гадала, що коли вона трохи там більша за мене, то мені забракне сили її перенести. Нищечком підступила я до неї й, підхопивши на себе, понесла у воду.

— Ще й як перенесу, ось побачиш. Нумо ж, ну!

Мюжгян спершу подумала, що я тільки хочу спробувати.

— От дурне! Ну як ти мене понесеш? Пусти! — сміялася вона.

Та ось, побачивши, що я вже бреду водою, переполошилася й запручалася.

— Абла, — сказала я, — ти мов пір’їнка, та коли пручатимешся, ми обоє впадемо в воду. Ото буде! А лежатимеш спокійно, то й боятися не треба буде.

Мюжгян зблідла. Учепірившись руками мені в коси, вона боялася поворухнутися або промовити бодай одне слово, наче я від того втратила б рівновагу.

Там, де ми йшли, було зовсім мілко, але бідна абла й очі заплющила, наче під нами було провалля.

Аж ось і мис. Але що ж ми там побачили? На березі біля човна обідали трбє рибалок і дивилися на нас.

Мюжгян злякалася ще дужче, стиснувши мою руку до болю.

— Феріде, що ж ти наробила, — зашепотіла вона. — Як нам тепер бути?

— Таж рибалки людей не їдять, — засміялася я.

А насправді було не до сміху, особливо мені. З голими до колін ногами й панчохами в руках я ніяк не була готова до зустрічі з людьми.

Мюжгян уже ладна була пуститися своїми дрібними ноженятами, мов павучок од віника. Та я вирішила, що це ще більший сором, і почала з рибалками, мов нічого й не сталося, розмовляти. Запитала, чому сьогодні вода залила берег, потім — де й коли краще ловити рибу. Питання такі, що тільки б не мовчати.

Двоє з рибалок були парубки, літ по двадцять, а може, трошки більше, третій же був старий.