Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

Але Мюжгян, не те що нетерплячу мене, а й кого завгодно роздратує. Ми й так ледве тупцяємо полем, а в неї то підбори підламуються, то вона боїться поколоти стернею ногу або стане перед канавкою й вагається — боїться переплигнути.

А тут ще й мопс якийсь заповзявся гавкати на нас. Він там такий, що й в сумку влізе, а Мюжгян уже ось-ось кричатиме, щоб рятували. А до всього вона ще боїться їсти ожину.

— Захворієш, зіпсуєш шлунок! — кричить вона й хоче вирвати у мене з рук ягоди.

Отже, ми мало-похмалу сваримося, а ожина чавиться, липне до лиця й крапає на мою білу матроску, прикрашену на широкому комірі двома сріблястими якорями.

Я гадала, що ми впораємося з ожиною, поки тітка з сусідками дійде до схилу. Але вона вже там, а ми з Мюжгян все ще сваримося.

Тітка, мабуть, турбується й тому не завертає донизу, а все поглядає на нас. Там ще й якийсь чоловік.

— Цікаво, хто це? — питає Мюжгян.

— Хто б там був, — кажу, — перехожий якийсь або селянин.

— Мабуть, ні…

Як направду, то я й сама так думала.

Вже звечоріло, на дорогу падали тіні високих дерев і через те було важко упізнати того, хто стояв із жінками.

Та невдовзі він сам одійшов від них і помахав нам рукою. А потім вирушив нам назустріч.

Ми розгубилися.

— Дуже дивно, — сказала Мюжгян. — Мабуть, хтось із наших знайомих. — Але одразу ж додала схвильовано: — Ой Феріде, це, здається, Кямран…

— Не може бути. Що йому тут робити.

— Далебі ж, він!

Мюжган побігла назустріч, а я, навпаки, пішла ще повільніше, відчуваючи, як тремтять ноги й перехоплює подих.

Край дороги я зупинилася. Поставила ногу на камінь й почала повільно розшнуровувати та зашнуровувати черевики.

А коли ми стояли вже одне проти одного, я поглядала на нього спокійно й навіть трохи насмішкувато.

— Дуже дивно, — промовила я, — що ви тут… Як це ви наважилися вирушити в таку далеку дорогу!

Він не сказав нічого, лише стояв, мов перед кимось чужим, і боязко дивився мені в очі. Потім подав руку.

Я швидко сховала свою за спину.

— Ми тут з Мюжгян влаштували ожиновий банкет і тепер руки липнуть. До того ж і в куряві… А як тітки? Неджміє як?

— Вони цілують тебе, Феріде.

— Мерсі.

— Як ти засмагла, Феріде… І вся в цяточках.

— Від сонця…

— І ти теж, Кямране, — устряла в розмову Мюжгян.

Я не втрималася:

— А хтозна, може, він місячної ночі без парасольки походжав.

Ми засміялися й пішли.

За мить тітка Айше й Мюжгян уже вели мого кузена попідруки. Сусідки, яким давно перевалило вже за сорок, мабуть, вважали себе ще за жінок, а Кямрана за чоловіка. Отож йшли дещо віддалік.

А я з дітьми йшла попереду, та все-таки дослухалася до розмови позад мене. Кямран розповів тітці та Мюжгян, яким вітром занесло його до нас.

— Цього літа я так занудився в Стамбулі, ви навіть не уявляєте…

Я аж ногою тупнула. «Авжеж, — думаю, — поїхала удовичка у чужі краї, то й не дивно…»

А він веде далі:

— Два дні тому, було якраз п’ятнадцяте число, я з друзями видерся був на гору Алемдаг. Ніч була розкішна. Але мене такі розваги стомлюють, і я перед світанням спустився нишком до міста. Одне слово, було мені дуже сумно, і я вирішив, що треба на якийсь час поїхати зі Стамбула. Але куди? В Ялова ще рано. В Бурсі в цей час пекло справжнісіньке. І я згадав про вас, мені так хотілося усіх побачити.

Того вечора наші довго не відпускали Кямрана, а все розмовляли в саду. Мюжгян ледве стояла на ногах, така була стомлена, а проте не відходила й собі.

Тільки я весь час намагалася триматися осторонь, все тікала то в хату, то в темний сад.

А коли підійшла до них, Кямран ображено промовив:

— Тут не всі, здається, вітають гостя.

Я засміялася й знизала плечима:

— Адже кажуть, що гість гостя не зносить.

Мюжгян тримала мене за руку, наче боялася, щоб я

знову не втекла. Та я все-таки вирвалася й пішла до хати, сказавши, що хочу спати.

А коли Мюжгян прийшла аж опівночі, я все ще не спала. Абла сіла на ліжко й зазирнула мені в лице. Щоб не розреготатися, я повернулася на другий бік і заповзялася хропти.

— Нема чого прикидатися, краще розплющ очі!

— Я справді спала, — зиркнула я на неї.

Та врешті ми не втрималися й зареготали.

Мюжгян погладила мене по щоці й сказала:

— А що, справдилася моя здогадка.

Я рвучко схопилася, аж пружини зарипіли:

— Що ти хочеш цим сказати?

— Нічого, нічого, — схаменулася вона й, посміхнувшись, додала: —Тільки, бога ради, не треба мене душити, я помираю від утоми.