Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

Собака врятований… Незважаючи на поклики, я пішла додому. Я ніяк не могла забути того, що зробила Мюжгян. Мене почало палити. Час від часу я стискала долоні, аж нігті було знати, й промовляла: «Осоромила… Але я поквитаюся з тобою, Мюжгян…»

Я бігла так хутко, що, мабуть, за годину була б у Стамбулі. Біля воріт стрівся мені дядько Азіз.

— Чому це ти червона як буряк? — вигукнув він. — Чи, може, хтось женеться за тобою?

— З чого це ви взяли, — засміялася я нервово й метнулася в сад, звідкіля долинав дитячий галас.

У саду під величезним грабом була зроблена гойдалка. Вряди-годи я збирала сюди дітей, і сад скидався тоді на ярмарковий майдан. Сьогодні ж мої маленькі друзі позбігалися сюди й без моїх запросин. Велике й мале, усією юрмою оточили вони гойдалку.

Як до речі!.. Тепер не треба мені тікати й зачинятися в хаті. А вже відомо, що Мюжгян з кузеном найперше побіжать під двері моєї кімнати й зчинять там переполох. А я зможу сховатися в дитячому гурті або зчиню таку божевільну біганину, що Мюжгян з кузеном до мене не дістануться.

А мої малі друзі тим часом почали сварку, кому першому гойдатися. Довелося руками розділити їх на два ряди.

— Отак і стійте, а я вас по черзі гойдатиму.

Я стала на гойдалку, поставила перед себе якесь маля й почала розгойдуватися.

Та вони не забарилися. Прибігли й стали серед дітей. Мюжгян важко дихала й час від часу хапалася за серце. Либонь, кузен її занадто підганяв.

«Так тобі й треба», — подумала я й стала розгойдуватися ще дужче.

Але діти, що вже стояли на черзі, завередували:

— Годі йому… Тепер нас… Нас уже!..

Та я не зважала, а ще дужче поривалася вгору, туди, де над моєю головою шелестів ряснолист граба.

Це зовсім роздратувало малят. Вони нетерпляче переступали межу, яку я провела по землі, й кидалися до гойдалки, а Мюжгян з кузеном одтягали їх назад — боялися, що я порозбиваю дітям голови.

Але сталося ще гірше — хлоп’я, котре стояло в мене під ногами, так розревлося, що я злякалася, щоб воно не випустило з рук вервечки та не впало, і мимохіть зупинилася. «А якщо ти боїшся, коли швидко гойдають, то чому лізеш на гойдалку. Тоді краще гойдатися дома в колисці з немовлятами разом!» Ці слова я кричала малому, але тільки задля того, щоб Кямран не мав змоги обізватися до мене. Слава богу, діти допомогли мені й своїм галасом, через що сад вже скидався на пекло.

— І мене, Феріде-абла. Мене… мене… мене…

— Ні, не візьму нікого, ви всі боїтеся.

— Не боїмося, Феріде-абла, не боїмося… Не боїмося ж…

В цей час тітка гукнула з вікна:

— Феріде, та погойдай їх усіх, серце!

Я повернулася до вікна й почала довгу промову.

— Тітонько, вам легко казати, а не дай боже, котре впаде та розіб’ється, то кого ж тоді звинуватите…

— То не треба, дочко, так гойдати, щоб падали, — сказала тітка. — Гойдай помаленьку.

— І не кажіть таке, наче ви мене не знаєте. Сорок років вам звісно, яка Чаликушу, Хіба на мене можна покластися? Я починаю помаленьку, а коли розгойдаюся,

то мене ніби нечистий підштовхує: «Ну ж бо, ну ж бо ще… Гайда! Гайда!» Хіба можна, — кажу я йому, — коло мене діти…» А він: «Ще трохи… Ну трохи… Нічого не буде… Гайда! Гайда!» Гілля й листя граба й собі підхоплюють: «Гайда! Гайда, Феріде!» Подумайте, як може стриматися бідна Феріде, коли тут така спокуса!

Та мені враз забракло слів. А я ж відчувала, що за мною вже стоїть кузен, і він почне говорити, тільки-но я вмовкну, у цьому не було сумніву. Що робити? Як утекти, щоб не стати з ним віч-на-віч.

За мій поділ вхопилися чиїсь малі рученята. Це був семирічний карапузик, найменший серед моїх малих гостей. Я підхопила хлоп’я на руки й підкинула вгору:

— Ось так… А гойдатися не будемо, ти вже не гнівайся… Адже так можна розбити до крові оці пухкі щічки.

Хтось стає позаду малого. Це Кямран. Ледве я поставлю хлоп’я на землю, як ми опинимося віч-на-віч, у цьому теж немає сумніву. Порятуватися ніяк. Та втікати я не буду, моя гордість мені над усе. І тому я ставлю малого на землю й дивлюся Кямранові прямо в очі.

— Іди, крихітко, до свого племінника. Кямран-ага-бей ніжний і лагідний, мов дівчина. Він тебе не трястиме, а колихатиме помаленьку, ще й колискової заспіває, мов нянька. Тільки й ти не рухайся, бо ніжнесенькі рученята братуся Кямрана не витримають і ви обоє попадаєте.

Я зухвало й глумливо посміхалася йому в очі — чекала, коли він, не витримавши, схилить голову. Та кузен дивився на мене таким самим поглядом, наче хотів сказати: «Даремно силкуєшся, я все знаю».