Ник Ремени - Святі і грішні

Не став відкладати в довгий ящик обіцянку, яку дав дружині Гулякова. Доручив своїм дізнатися, де він знаходиться. Через кілька хвилин доповіли: готує народний хор Потапівського Будинку культури до Всесоюзного огляду.

«Ясно, як він там готує — посміхнувся Микола Перший. — Це ж треба дійти до такого. Третю добу не з'являється вдома. Нехай на себе нарікає. Сльози на цей раз не допоможуть».

Викликав Биконова, йому останнім часом давав найвідповідальніші доручення. Розпорядився:

— Бери машину і негайно їдь в Потапово. Гуляков у загулі, третю добу вдома не ночує. Якщо пиячить, доведеться з ним розлучитися. Підготуєш документи на бюро.

— Зробимо, — відповів Биконов.

Через кілька хвилин мчав в УАЗику в Потапово.

Біля сільського Будинку культури стояло кілька легкових автомобілів, панувало пожвавлення. Раніше в будівлі знаходилася церква. Після війни її перебудували. Биконов мимоволі замилувався білою спорудою. З високими стелями, арочними вікнами.

Від приміщення віяло вічністю. Його стіни бачили багато, долі всіх жителів села пов'язані з цією старовинною будівлею. Тут одружувалися, хрестилися, відспівували померлих, проводили свята.

Біля входу Биконова зустрів чоловік однієї з учасниць художньої самодіяльності, почав благати:

— Вікторе Петровичу, допоможіть повернути дружину в сім'ю. Дітей і господарство полишила напризволяще. То огляди, то шефські концерти з обов'язковою випивкою. Розвалюється сім'я.

Заспокоїв чоловіка. Пообіцяв зараз же навести порядок.

Працівник райкому не з чуток знав відомий не тільки в області, а й в країні хор. Його основу становили жінки. Серед них значна частина — літніх. Талановитий колектив. Кілька разів потрапляв з ним в одну кампанію після концертів. Напивалися порядком, а й відпочивали чудово.

Колектив складався роками. Пили жінки нарівні з чоловіками. Та що їм, бідним, залишалося робити. Важка робота на фермі, на полі і вдома, діти, п'яні мужики. Тільки і радість — виступити з концертом, відпочити.

Биконов поправив краватку і темно-синій, застебнутий на всі ґудзики, костюм, надав тупому і нахабному обличчю значний вигляд. Не аби хто приїхав, а завідувач оргвідділом райкому партії.

Впевненими кроками поспішив у зал для глядачів, де тривала репетиція. Хор хоч і виступав як єдине ціле, але кожен стояв, як доведеться і в чому доведеться. Всі відчували себе вільно. Панувала по-справжньому творча атмосфера. Звучали слова народної пісні. На Биконова ніхто не звернув уваги.

За підвищеним тонусом учасників художньої самодіяльності завідувач відділом безпомилково визначив: встигли випити.

До нього підбігла художній керівник будинку культури — невелика смаглява жінка з циганськими очима — Шура.

Неабияк випивши, розчервоніла, натхнена репетицією, але відчувала себе винуватою, люб'язно розмовляла з представником райкому. Щиро соромилася своєї нетверезості. Не боячись Биконова, готова була виконати за першою вказівкою будь-яке його бажання.

Шура відносилася до тих жінок, завдяки яким трималася вся художня творчість. За копійки надихала учасників художньої самодіяльності, на ентузіазмі вибивала кошти на виступи, костюми, на численні поїздки по району і області.

Биконов на мить захопився Шурою — молодою, вродливою, привабливою.

У цей момент хор зробив паузу. І тут з безлічі голосів до вух представника райкому долетіло до болю знайоме і завзяте: «І-з-з п-п-п-о л-л-л-е-й доноситися нал-л-лей.»

Мабуть, Гуляков на другому поверсі проводив свою репетицію. Биконов кинувся на звук гучного голосу.

Жінка намагалася утримати його. Однак у даній ситуації для порятунку районного начальника вже неможливо було нічого зробити.

Гуляков продовжував співати. Зав шукав його по голосу.

Відкривав одні двері, другі. Марно. Пісня звучала десь поруч, а в якому приміщенні — знайти не міг.

Нарешті, потрапив у кутову, низьку кімнату, завішану костюмами учасників художньої самодіяльності.

За маленьким переносним столиком сиділи з червоними і пітними обличчями завідувач відділом культури і голова сільської Ради.

Побачивши представника райкому партії, голова зняв з Гулякова капелюх, накрив наповнені медовухою склянки. Сам світив сивиною, не заходив у храм у головному уборі, залишив кашкет у машині.

Віктор Андрійович твердою рукою взяв капелюх назад і заспокоїв переляканого голову.

— Не бійся, це мій кореш, — сказав і звернувся до Биконова. — Заходь, Вітьок. Гостем будеш.