Ник Ремени - Святі і грішні

— Все ж закінчилося благополучно, — гнув своє Іван.

— Геть звідси, скотина, ідіот.

Іван не поспішав йти.

— Сказав — геть, не розумієш?! Вишибайлу викликати?

Іван, нарешті, все зрозумів і поспішив піти.

Миколу Антоновича до глибини душі ображала поведінка цієї безсовісної, безвідповідальної людини. Збирався викликати завідувачку загальним відділом, щоб оформити документи на розрахунок. Але тут зателефонували з обкому. Тон розмови Першого змінився, а разом з ним і настрій. Він «остигав».

Коли поклав слухавку, звернувся за порадою до Биконова, що робити з Іваном.

— Тільки не звільняти, — висловив свою думку Биконов. — Не уявляєте, якої шкоди завдасть. Стільки пліток зведе про вас, не раді будете. Його треба тримати в руках.

— Мабуть, ти маєш рацію, — погодився з ним Перший. — Занадто багато знає.

Микола Павлович Петренко повернувся в райвиконком в огидному настрої. Його, другу особу в районі, як хлопчиська, відчитав маленький рижик. Сказав секретарці, щоб нікого не пускала до нього, приготувала каву і бутерброди.

Жінка взяла батон, копченої ковбаси. Порізала все, розклала на підносі гірку бутербродів. Поставила на стіл начальника велику темну чашку ароматної кави.

Предрік дістав з сейфа пляшку коньяку, налив гранований стакан і випив. Від серця начебто відлягло. Закушував бутербродами, запивав гарячою кавою.

Коли рідини в півлітрової чашці порядком поменшало, знову витягнув з сейфа пляшку, і вилив туди весь її вміст.

Маленькими ковтками пив каву, обличчя його багровіло. По тілу розтікається тепло.

Секретарка забрала порожній піднос, запитала:

— Миколо Павловичу, а де перехідний червоний прапор? Хоч би побачити, не так часто нас відзначає облвиконком.

— Як де? На місці, — відповів голова райвиконкому, допиваючи каву.

— У тому-то й питання, що немає…

— Нехай зайде Льошка.

Петренко не на жарт занепокоївся. Прапор перехідний, через квартал його потрібно повертати в облвиконком. Може виникнути гучний скандал.

Зайшов водій.

— Льоша, ти вчора прапор забирав?

Повний молодий чоловік почав згадувати.

— Забув. Лягаві голову забили.

— Негайно їдь у лісок, перевір, де він. Це не жарти. І без портфеля можна залишитися.

– Їду.

— Доповіси мені.

— Зрозуміло.

Микола Павлович зайнявся господарськими справами, яких — сила-силенна. До нього юрмилися люди. Всіх вислуховував і, подумавши, ухвалював рішення. Про вчорашнє звалище і сьогоднішню зустріч у секретаря райкому ніхто не знав. Все йшло своєю чергою. У Миколи Павловича покращився настрій. Начебто, хмари на небі розійшлися. Але урок Першого не забув. Нав'язливим кошмаром спливав він в його пам'яті протягом дня.

В обід приїхав Льоша. Гордо заніс перехідний червоний прапор. З кабінетів відразу висипали працівники апарату. Розгорнули полотнище, встановили на видному місці в актовому залі. Нехай всі дивляться, що Медвенський райвиконком — кращий в області.

В райком поскаржилася дружина завідувача відділом культури Віктора Андрійовича Гулякова. Чоловік третю добу не ночує вдома. Микола Антонович пообіцяв допомогти. Кілька разів бував c нею в інтимних стосунках, вважав своєю людиною.

Невисока на зріст, з чорним коротким волоссям, скромна безвідмовна жінка — такою знав Клоков дружину Гулякова. Завжди відгукувалася на його пропозиції. Зазвичай, зустрічалися на природі. Клоков не церемонився. Випивали тільки горілочку, причому нарівні. Після цього вона розповідала співучим голосом з аканням про батьківщину на півночі Європейської частини Росії. Секретар обожнював цей північний говір. Здавалося, не говорила, а співала. І він цей спів готовий був слухати до нескінченності.

Коли остаточно доходила до кондиції, лізла цілуватися. Знала, що у Миколи Антоновича багато коханок, але ніколи не думала і не питала про них. Уривала тільки ті хвилини і години, які діставалися двом.

Віктор Андрійович, напевно, не часто балував дружину своєю любов'ю. Приходив додому напідпитку. Влаштовував скандали або відразу лягав спати. Бідній жінці не залишалося нічого іншого, як шукати ласку і увагу на стороні.

Клокову подобалася акуратна, симпатична жінка. А чоловіка терпіти не міг. Віктор Андрійович скотився в болото. Постійно зловживав спиртним. Одного разу набрався нахабства, біг за ним з пляшкою горілки і кричав: «Давай вип'ємо, Коля!».

Перший, звичайно, дав йому «Колю». Але на роботі залишив. Тепер, коли розверталася боротьба за тверезість, таких би витівок не стерпів. На майбутньому бюро Клоков хотів покарати пару керівників, щоб знали, що район оголошений зоною тверезості.