Ник Ремени - Святі і грішні

Голова днями, а то й тижнями не з'являвся в колгоспі. Поступово перетворився на головного постачальника господарства. За нього тягнув Руднєв. Щодня вранці роздавав наряди, розставляв техніку і людей, вирішував, що необхідно зробити в першу чергу, що — у другу. Організовував соціальні та культурно-масові заходи. Загалом, виконував обов'язки і секретаря парткому, і голови.

І коли керівнику вручили орден Леніна і Зірку Героя Соціалістичної Праці, це образило Івана Івановича та багатьох колгоспників. Вони визнавали заслуги голови, але знали, що основну лямку тягнув саме Руднєв. Перебував з ними з ранку до ночі.

Висловили свої претензії голові. Той відповів: «Незамінних людей немає. І без Руднєва обійдемося». Таке ставлення до його особистості образило Івана Івановича. Незважаючи на вмовляння голови, пішов. Спочатку кілька років працював рядовим колгоспником. За нарядом, з вилками. Потім очолив бригаду. Через деякий час вона перетворилася на передову в районі.

Колгосп, між тим, став втрачати свої позиції, незважаючи на вже створену, кращу в області, матеріально-технічну базу. Голові довелося замість однієї ввести дві посади заступників, звільнити від господарських справ секретаря парткому.

Сміливість вчинків, прямота і різкість суджень Івана Івановича зробили цю людину легендарною. Він єдиний в районі міг сказати начальству будь-якого рангу неприємну правду, виступити в досить різких тонах на будь-якій трибуні.

За це довелося заплатити. Спочатку теплим місцем та упорядкованою квартирою в райцентрі, потім посадою секретаря парткому.

Під час його перебування на останній посаді в колгосп приїхав секретар обкому з ідеології. Зимівля худоби проходила, як завжди, важко. У господарстві зуміли організуватися, домагалися найвищих у районі надоїв. Але секретар не забув висловити керівні вказівки. У грубій формі відчитав колгоспного колегу за погану наочну агітацію.

Слухав, слухав Іван Іванович, та не стримався.

— Ви хочете корів паперами нагодувати?!

Гість змішався, не очікував різкого запитання, не знайшов потрібної відповіді.

— Не на папери треба дивитися, а на удої, — відповів сам собі Іван Іванович під дружний сміх доярок.

Така зухвала поведінка секретаря парткому образила обласного начальника. Розпорядився, щоб Івана Івановича звільнили з роботи.

Через тиждень на позачерговому засіданні бюро райкому партії розглянули питання про ідеологічне забезпечення зимівлі худоби в колгоспі «Батьківщина». Іван Іванович і тут не розгубився, дав урок районним чиновникам. Як не крутили, не вертіли члени бюро, змогли натягнути тільки на сувору догану із занесенням в облікову картку.

Ось такий життєвий шлях пройшов колгоспний бригадир. Незважаючи на роки і негаразди, які довелося пережити, Іван Іванович не позбувся оптимізму. Відразу відгукнувся на прохання секретаря парткому.

— Степан Іванович, здрастуй! — міцно стиснув руку інструкторові. Без натяків приступив до головного, про що його просив Шевельов, — сушиш голову паперами і ще не обідав.

— Ні-і, — зізнався інструктор, майже не відриваючись від документів.

— Та облиш їх. Думаєш, якщо більше буде паперів, стане менше алкоголіків? Або самогону менше вип'ємо на душу населення?!

Сказане дійшло до Степана Івановича. Відірвав погляд від столу, спробував щось заперечити співрозмовнику. І не зміг. Лише посміхнувся.

— Правда, Степане Івановичу, — активно підтримав розмову Микола Семенович. — Друга половина дня, а ми ще не їли.

— Багато чого ще залишилося невивченим, — заперечив інструктор.

— Справи не по паперах треба вивчати, а в спілкуванні з людьми, — гнув своє Іван Іванович. — Так партія вчить.

Остання пропозиція була вирішальною. Інструктор не міг йти проти лінії партії. І, зрозуміло, здався. Секретар парткому одразу повеселішав, подзвонив своєму водієві, щоб під'їхав.

Руднєв сприйняв згоду інструктора як належне. За своє життя брав участь у багатьох перевірках. Вони незмінно закінчувалися обідами, приємним проводженням часу. Керівники господарств і секретарі парткомів настільки звикли до них, що чекали перевірок або просто гостей з району або області, щоб мати офіційний привід випити і закусити за громадські гроші.

Знадобилося зовсім небагато часу, щоб вирішити питання, де обідати: в їдальні або в лісі. Одноголосно прийняли другий варіант. І хвилин через двадцять УАЗик секретаря парткому від'їхав від чотириповерхової будівлі правління колгоспу, а ще через кілька хвилин вже стояв на лісовій галявині. Там пахло квітами, різнотрав'ям, хвоєю, дубом, всім тим світом природи, який оточував учасників обіду.