Ялом Ірвін - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

«Неймовірно , — подумав Ернест. — Цікаво було б побачити її в роботі. Не хотілося б опинитися серед опонентів цієї жінки в суді» .

— Ернесте, ви розумієте, про що я? Як гадаєте, я маю рацію? Скажіть чесно. Ви коли-небудь зустрічали пацієнта, звісно, крім мене, якому такі стосунки не завдали б жодної шкоди?

Його думки знову закружляли довкола Белль, пацієнтки Сеймура Троттера. Чи належить вона до категорії тих, кому це допомогло? Перед очима знову промайнула вицвіла світлина Сеймура та Белль. Ці сумні очі. Можливо, це справді пішло їй на користь? Хтозна, може, у підсумку вони обоє виграли? Чи це був короткочасний ефект? Ні, мабуть, ніхто не може сказати напевне, як воно було, а втім, ніхто й не знає, як вони зрештою опинилися разом. Ернеста роками переслідувала думка про те, коли вони вирішили оселитися на острові. Можливо, Сеймур врешті-решт вирішив її врятувати? Чи вони запланували це разом, значно раніше? Може, з самого початку?

Ні, він не міг поділитися цими здогадами. Ернест прогнав Сеймура й Белль зі своїх думок і, почувши запитання Каролін, ледь помітно похитав головою.

— Ні, Каролін. Я ніколи не зустрічав пацієнтів, яким це не завдало б шкоди. Попри це, ваша вимога щодо об’єктивності напрочуд слушна. Це допоможе мені уникнути бажання засуджувати, — Ернест затримав свій погляд на годиннику, а тоді додав: — Сеанс уже завершився, але мені треба з’ясувати ще кілька питань.

— Звісно, — просяяла Керол. То був гарний знак. «Спершу він попросив мене ставити йому запитання. На це не згодився б жодний досвідчений мозкоправ. До того ж натякнув, що відповідатиме навіть на запитання стосовно особистого життя — наступного разу я маю це перевірити. А ще порушує правила, виходячи за межі п’ятдесятихвилинного сеансу» .

Вона вже ознайомилася з рекомендаціями АПА для психотерапевтів щодо того, як уникнути звинувачення в сексуальних домаганнях: слід установити чіткі межі, уникати «слизьких» тем, не звертатися до пацієнтів на ім’я, починати й закінчувати сеанси в точно визначений час. Майже кожна історія за участю психотерапевта, який зловживав службовим становищем, починалася з того, що він порушував п’ятдесятихвилинний ліміт часу — вона знала це як консультант, присутній під час розгляду таких справ у суді. «Ага , — подумала Керол, — тут зійшли зі стежки, там зашпорталися — хтозна, де ми опинимося через кілька сеансів?»

— По-перше, я хочу знати, чи не покинете ви мій кабінет з відчуттям дискомфорту після нашого першого сеансу. Як щодо потужних емоцій, що їх спричинила розмова про Джеда?

— Не Джеда, а Джеба .

— Перепрошую, Джеба. Коли ми про нього говорили, ви відчули запаморочення.

— Мені й досі трохи зле, однак це мене не засмутило. Гадаю, ви наблизилися до чогось дійсно важливого.

— Гаразд. По-друге, я хотів би поцікавитися, які враження ви отримали від сеансу. Сьогодні ви добре попрацювали, серйозно ризикували й відверто ділилися зі мною важливими подробицями свого життя. Ви довірилися мені, і я ціную вашу довіру. Як гадаєте, ми зможемо працювати разом? Яке враження про мене у вас склалося? Як воно — бути настільки відвертою?

— Мені подобається працювати з вами. Справді подобається, Ернесте. Ви симпатичні та гнучкі; з вами легко спілкуватися, а ще ви володієте дивовижним умінням зосереджуватися на травмах, про які я й гадки не мала. Я відчуваю, що потрапила в гарні руки. А ось і ваші гроші, — з цими словами вона простягнула йому три п’ятдесятидоларові банкноти. — Я саме забираю свої гроші з банку Чикаго до Сан-Франциско, тож зараз мені зручніше платити готівкою.

«У гарні руки , — подумки повторив Ернест, проводжаючи її до дверей. — Здається, зазвичай кажуть “у добрі руки”?»

Біля дверей Керол обернулася до нього. Зі сльозами на очах вона мовила:

— Дякую! Ви для мене Божий посланець!

А тоді нахилилася, легенько обійняла Ернеста — це тривало дві-три секунди — і вийшла з кабінету.

Спускаючись сходами, Керол відчула, що її огорнув сум. До неї повернулися небажані спогади з минулого: ось вони з Джебом б’ються подушками, стрибаючи на ліжку батьків і щосили горлаючи; батько несе книжки, проводжаючи її до школи; материна труна поволі опускається в землю; Расті, ще зовсім хлопчак, лукаво всміхається, бо забрав книжки з її шкільної шафки; жахливе повернення батька в її життя; витертий перський килим у кабінеті лікаря Кука. Вона заплющила очі, намагаючись прогнати ці образи геть. Відтак у її уяві зринув Джастін — можливо, саме цієї миті він прогулюється десь у місті зі своєю новою обраницею — його рука в її руці. Може, навіть десь поряд. Вона вийшла з вік­торіанської будівлі й пильно подивилася на Сакраменто-­стрит. Джастіна ніде не було. Натомість до неї наближався молодик із довгим білявим волоссям. Штани вільного крою, рожева сорочка і светр відтінку слонової кістки — він пробіг повз неї, перестрибуючи через дві сходинки. «Мабуть, іще один простак, який потрапив на гачок Леша» , — подумала вона. Ідучи геть, вона озирнулася й кинула оком на вікно Ернестового офісу. «Трясця , — міркувала Керол, — цей сучий син намагається мені допомогти!»