Ялом Ірвін - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

— Це ви про що? — Керол опустила голову; вона зненацька відчула запаморочення.

— З вами все гаразд? Принести води?

Керол заперечно похитала головою і швидко зібрала думки докупи.

— Вибачте, в мене запаморочилося в голові. Навіть не знаю, що це було.

— Є думки з цього приводу?

— Не знаю.

— Каролін, не втрачайте це відчуття. Хай воно залишиться з вами ще на кілька хвилин. Воно з’явилося, коли я запитав вас про Джеба. Я думав про те, яким було ваше життя у віці десяти років і як вам жилося з таким старшим братом.

— Кілька разів я була консультантом на судових засіданнях, де розглядали випадки сексуального насильства над дітьми. Це найжорстокіші процеси, які я будь-коли бачила. І йдеться не тільки про жахливі спогади, до яких доводиться повертатися, але й про сильне потрясіння, що його зазнає родина, суперечки стосовно навіяних спогадів — це боляче для всіх. Гадаю, я зблідла, уявивши, що зі мною могло трапитися щось подібне. Утім, я не певна, що ви скеровували мене саме в цьому напрямку. Та навіть якщо й так, маю сказати, що не пам’ятаю жодних конкретних травм, які міг спричинити Джеб. Пригадую, що ми подеколи докучали одне одному, але це типові стосунки між братом і сестрою. Та водночас зауважу, що в мене мало спогадів про раннє дитинство.

— Ні-ні, Каролін, вибачте, я висловився не досить чітко. Я навіть не думав про серйозну дитячу травму, яка могла призвести до посттравматичного стресу. Зовсім ні, хоча мушу погодитися, що зараз такі думки зринають дедалі частіше. Ішлося про дещо інше, менш драматичне, але більш приховане й типове. Щось на кшталт цього: яким було ваше життя, зважаючи на те, що ви зростали поряд із таким байдужим і навіть агресивним братом і проводили з ним стільки часу?

— Авжеж, тепер я бачу різницю.

Ернест кинув оком на годинник. Чорт забирай, подумав він, залишилося тільки сім хвилин. Ще стільки треба зробити! Я маю почати аналізувати її шлюб.

Незважаючи на те, що він зробив це крадькома, Керол помітила, як він дивиться на годинник. Перша реакція її здивувала, її це прикро вразило. Однак відчуття швидко зникло. Натомість з’явилися думки: «Погляньте на нього — підлий і жадібний мерзотник. Сидить тут і вираховує, скільки ще хвилин має мене терпіти, перш ніж я заберуся геть. А потім запустить лічильник на сто п’ятдесят доларів для наступного пацієнта!»

Ернест ховав годинник на полиці — так, щоб пацієнти його не бачили. Натомість Маршал ставив годинник на невеличкий стіл між собою і пацієнтом, щоб обоє могли його бачити. «Чесність понад усе, — зауважував він. — Ми обоє розуміємо, що пацієнт платить за сеанс сто п’ятдесят доларів, тож навіщо ховати годинник? Сховати його означає створити ілюзію, що ви з пацієнтом перебуваєте в особистих, а не професійних стосунках». Саме таким і був Маршал — непохитним. Його було непросто збити з пантелику. Однак Ернест зазвичай ховав свій годинник від пацієнтів.

Кілька хвилин, які ще залишалися, Ернест спробував присвятити чоловікові Каролін:

— Мене вразив той факт, що всі чоловіки, про яких ви згадали, — головні чоловіки у вашому житті, — так прикро вас розчарували. «Розчарували» — ще м’яко сказано, і йдеться про вашого батька, брата і, звісно ж, чоловіка. Але про останнього я досі майже нічого не знаю.

Керол проігнорувала цю пастку. Вона хотіла діяти за власним планом.

— Якщо вже говорити про чоловіків, які розчарували мене в житті, хочу розповісти про один виняток. Коли я вчилася на останньому курсі Редкліффа, мій психологічний стан був просто жахливий. Я ще ніколи не почувалася так погано: низька самооцінка, депресія, мені здавалося, що я неповноцінна, огидна. А останньою краплею стало те, що мене кинув мій хлопець Расті, з яким ми зустрічалися ще зі школи. Я опустилася на дно: пила, вживала наркотики, думала кинути коледж, подеколи в мене навіть зринали думки про самогубство. А тоді я зустріла психотерапевта, який врятував мені життя, — то був лікар Ральф Кук. Він був напрочуд добрим і ніжним і всіляко мене підтримував.

— Як довго ви до нього ходили?

— Приблизно півтора року — як до психотерапевта.

— Каролін, між вами було ще щось?

— Я вагаюся, чи варто про це розповідати. Я справді високо ціную цього чоловіка й не хочу, аби ви зрозуміли все неправильно. — Керол дістала паперову серветку й вичавила з себе сльозу.

— Ви можете продовжувати?

— Ем-м… боюся, що ви його засуджуватимете. Мені не варто було називати його ім’я. Я знаю, що психотерапія — справа конфіденційна. Але… але…