Ялом Ірвін - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

Утім, вечірнє засідання не передбачало царевбивства. Натомість вони мали стати свідками відлучення від церкви й вигнання. Перед «судом» мав постати Сет Панде — один із засновників інституту і старший викладач психоаналізу. Безперечно, він був претендентом на виключення з лав викладачів через свої різноманітні антианалітичні вчинки. Такі ситуації не траплялися з часів «відлучення» Сеймура Троттера, який багато років тому спокусив свою пацієнтку.

Маршал усвідомлював, що за цих умов його становище досить делікатне, тож цього вечора слід поводитися якомога обережніше. Усі колеги знали, що п’ятнадцять років тому Сет Панде був його наставником і добряче допоміг йому і в моральному, і в професійному сенсі.

Утім, зірка Сета Панде згасала. Психотерапевту вже було за сімдесят, а три роки тому йому зробили серйозну операцію у зв’язку з раком легень. Зазвичай він поводився дуже пихато й вважав, що порушення правил методики й моралі — то його привілей. Тепер хвороба й невпинна боротьба зі смертю позбавили його всіх залишків конформізму. Колег-­психоаналітиків страшенно бентежила й дратувала непримирима позиція Сета, що суперечила моральним принципам психотерапії, і водночас його обурлива поведінка. Утім, він і досі був на коні: цей чоловік володів настільки потужною харизмою, що його завжди хотіли бачити у своїх сюжетах телебачення і ЗМІ. Їх надзвичайно цікавила його думка щодо «гарячих» новин: негативний вплив насильства з телеекранів на дітей, байдужість місцевої влади до проблеми безпритульних, ставлення до жебраків на вулицях, контроль за зброєю, сексуальні походеньки політиків. Сет завжди міг прокоментувати будь-яку з цих тем, і його слова були гідні висвітлення у ЗМІ, хоч їм і бракувало поштивості. Протягом останніх місяців він зайшов надто далеко, тож ректор інституту разом із давніми опонентами Панде нарешті наважилися кинути йому виклик.

Маршал вирішив обміркувати стратегію своєї поведінки. Скидалося на те, що останнім часом для Панде не існувало жодних обмежень, — він настільки нахабно експлуатував своїх пацієнток у сексуальному й фінансовому плані, що підтримати його міг би тільки самогубець. Маршал знав, що його думку хочуть почути. Джон Велдон розраховував на його підтримку. Це буде нелегко. Незважаючи на те, що смерть дихала Сетові в спину, в нього ще залишалися союзники. На засідання прийдуть його колишні практиканти, а також ті, чиїм куратором він є зараз. Протягом останніх сорока років цей чоловік відігравав провідну інтелектуальну роль у діяльності інституту. Разом із Сеймуром Троттером він належав до двох живих засновників закладу — звісно, якщо припустити, що Сеймур і досі живий. Про останнього вже кілька років не було жодної звістки — і слава Богу! Цей чоловік завдав непоправної шкоди їхній галузі! З іншого боку, Сет був живою загрозою: його стільки разів обирали ректором на трирічний термін, що владу доведеться просто-таки виривати з його рук.

Маршал гадав, чи зможе Сет існувати без цього інституту, з яким уже давно став одним цілим. Вигнання перетвориться на смертний вирок. Надто жорстоко! Утім, Сет мав би подумати про це, перш ніж плямувати добре ім’я психо­аналізу. Іншого виходу не було: Маршал мусив проголосувати проти нього. Але ж Сет був його психоаналітиком… Чи вдасться йому уникнути слави жорстокого батьковбивці? Це важко. Дуже важко.

Натомість його майбутнє в цьому інституті видавалося безхмарним. Він був настільки впевнений у своїй беззаперечній лідерській позиції, що переймався тільки тим, щоб якомога швидше дістатися омріяної вершини. Маршал був однією з ключових фігур, які потрапили до інституту ще в сімдесятих, коли зірка психоаналізу почала згасати й кількість претендентів значно знизилася. У вісімдесятих і дев’яностих маятник хитнувся в протилежний бік і охочих пройти семи- або восьмирічний курс побільшало. Таким чином в інституті сформувалася бімодальна вікова структура: «стара школа» — поважні вчені мужі під керівництвом Джона Велдона, які об’єдналися проти Сета, і «новачки» (серед них були й колишні практиканти Маршала), які стали повноправними членами спільноти два чи три роки тому.

У своїй віковій групі Маршал не мав конкурентів — двоє перспективних колег його віку раптово померли внаслідок ішемічної хвороби серця. Саме ці наглі смерті й спонукали Маршала вдатися до фізичних навантажень, аби покращити стан своїх артерій, що страждали від малорухомого способу життя. Утім, у нього таки були реальні суперники — Берт Катрелл, Тед Роллінс і Далтон Сальц.