Ялом Ірвін - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

«Заспокойся, не треба перебільшувати», — сказав він собі. Можливо, мотиви Маршала були абсолютно добросердними. І, може, робота в цьому комітеті пришвидшить його вступ до Інституту психоаналізу. Хай навіть так, але Ернест усе одно не був у захваті від цієї ідеї. Йому вже доводилося бути «копом», коли йшлося про справу Сеймура Троттера. І хоча тоді він поводився просто-таки бездоганно, Ернест пообіцяв собі, що більше ніколи не опиниться на місці судді.

Він кинув оком на годинник. До зустрічі з першим із чотирьох пацієнтів, запланованих на сьогодні, залишалося вісімнадцять хвилин. У крамничці на вулиці Дівізадеро Ернест купив два хрумкі яблука сорту «Фуджі» й ласував ними аж до самого офісу. Швидкі перекуси — яблука або ж морква — були черговою спробою позбутися зайвої ваги. Утім, зазвичай ці спроби були марними. Наприкінці дня Ернест відчував настільки лютий голод, що його вечеря могла успішно замінити кілька обідів.

Насправді істина була проста: Ернест був ненажерою. Він їв дуже багато, і йому не вдалося б скинути вагу, просто змінюючи розміри порцій протягом дня. За теорією Маршала (глибоко всередині Ернест вважав її психоаналітичним маренням), його ставлення до пацієнтів було надто «материнським», він дозволяв їм висмоктувати з себе всі сили, а тому починав пожадливо набивати собі шлунок, аби заповнити порожнечу. Під час сеансів супервізії Маршал постійно радив йому менше викладатися, менше говорити, обмежуючись трьома-чотирма інтерпретаціями на годину.

Ернест роззирнувся навсібіч (йому не хотілося б, аби хтось із пацієнтів побачив, що він їсть на вулиці) і знову почав міркувати про зустріч зі своїм супервізором. «Генерал, який напередодні битви заламує руки перед своїми військами!» Гарно звучить. Усе, що Маршал говорив зі своїм упевненим бостонським акцентом, звучало добре. Майже так само добре, як оксфордська вимова двох британських психоаналітиків на факультеті психіатрії. Ернеста завжди вражав той факт, що він та всі інші дослухалися до кожнісінького їхнього слова, незважаючи на те, що особисто він раніше вже чув ці теорії з їхніх вуст.

Маршал теж говорив гарно. Та що він насправді хотів сказати? Що Ернестові варто закритися, приховати сумніви та невпевненість? А як щодо генерала, який заламує руки? Що то була за аналогія? Чорт забирай, який зв’язок між полем битви, ним і Джастіном? Хіба зараз триває війна? Може, він і є тим генералом, а Джастін солдатом? Чиста софістика!

То були небезпечні думки. Ернест ще ніколи не дозволяв собі ставитися до Маршала настільки критично. Він зайшов до офісу й почав переглядати нотатки, готуючись до зустрічі з пацієнтом. Перед початком сеансу Ернест зазвичай не дозволяв собі поринати в особисті переживання. Єретичні думки про Маршала можуть зачекати. У роботі він дотримувався непохитного правила: пацієнт має отримувати сто відсотків його уваги.

Він частенько цитував його пацієнтам, коли ті починали скаржитися, що він думає про них значно менше, аніж вони про нього, що психотерапевт — то найманий «друг на годину». Ернест зазвичай зауважував, що коли він із ними — тут і тепер, у межах цієї години, — то віддає їм себе до останку. Звісно, вони думали про нього більше, аніж він про них. Хіба ж могло бути інакше? У нього було багато пацієнтів, а в них — тільки один психотерапевт. Так само почувається вчитель, який має багато учнів, або ж багатодітні батьки. Ернест часто відчував нестримне бажання розповісти своїм пацієнтам, що, коли він відвідував сеанси психотерапії, у нього теж з’являлися подібні відчуття стосовно його психотерапевта. Однак саме такі приклади відвертості зазнавали нищівної критики з боку Маршала.

«Заради Бога, Ернесте, — казав він, — залиште щось і для своїх друзів. Ваші пацієнти — це професійні клієнти, а не друзі ».

Та останнім часом Ернест дедалі частіше замислювався над тим, наскільки власне «я» відрізняється від професійного.

Невже психотерапевти не можуть дозволити собі бути справжніми та щирими за будь-яких умов? Ернест згадав аудіозапис далай-лами, який нещодавно прослухав, — звернення до буддійських наставників. Під час зустрічі з далай-ламою один із них запитав: що слід робити, коли відчуваєш професійне виснаження, та чи не доцільно було б мати чітко структурований час для відпочинку. Далай-лама засміявся й мовив: «Авжеж, у Будди сьогодні вихідний ! Ісус Христос відпочиває !»

Ці думки повернулися до нього пізніше, коли він вечеряв зі своїм старим другом Полом. Вони познайомилися ще в шостому класі, і згодом їхня дружба ставала дедалі міцнішою — спочатку в медичному коледжі, а потім під час практики в медичному центрі Джона Гопкінса. Тоді вони разом орендували невеличкий будиночок із білими сходами в районі Маунт-Вернон, що в Балтиморі.