Ялом Ірвін - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

Перш ніж зазирнути у свій внутрішній світ, Ернест поглянув на Маршала. « Стати власним батьком і матір’ю, стати власним супервізором — чорт забирай, та він просто ас!» — подумав він.

— Гаразд. Найбільш очевидною є глибина моїх відчуттів. Безперечно, я надто цим переймаюся, не кажучи вже про безглузде відчуття люті. Я почуваюся так, ніби втрачаю те, що мені належить. Як він наважується робити якийсь крок, попередньо не порадившись зі мною?

— Точно! — Маршал енергійно закивав. — А тепер спробуйте зіставити вашу злість із бажанням зменшити його залежність і кількість ваших сеансів.

— Авжеж, я все розумію. Суперечність можна побачити неозброєним оком. Я хочу, щоб Джастін нарешті відірвався від мене, але коли він починає діяти на власний розсуд, це мене страшенно злить. Але ж те, що він наполягає на приватності свого життя, хай навіть приховуючи цю жінку від мене, — то гарний знак!

— Це не просто гарний знак, — зауважив Маршал, — це свідчить про те, що ваша терапія була ефективною. Чорт забирай, вона була просто чудова! Коли працюєш із залежним пацієнтом, слід розуміти, що винагородою має бути бунт, а не загравання. А тому ви маєте бути задоволені.

Ернеста це розчулило. Він сидів мовчки, насилу стримуючи сльози, і вдячно міркував над словами Маршала. Багато років він дбав про інших і не звик до проявів турботи у свій бік.

— Що простежується у ваших зауваженнях щодо того, як Джастін мав би піти від своєї дружини? — вів далі Маршал.

— Самовпевненість! Є тільки одна думка — моя ! Це дуже сильне відчуття, воно й зараз тут. Джастін мене розчарував. Я хотів для нього більшого. Я усвідомлюю, що зараз нагадую вимогливого батька.

— Ви обрали непохитну позицію — суцільні крайнощі, а тому й самі в це не вірите. Навіщо це, Ернесте? Звідки взявся такий стимул? Як щодо ваших вимог до самого себе?

— Але я справді вірю в це! Він перейшов з одного залежного стану в інший, від жінки-диявола, яка уособлювала матір, до матері-янгола. Він просто мліє від кохання… Усі ці «янголи, подаровані небесами» — Джастін перебуває в блаженному стані, мов та амеба, що не до кінця розділилася навпіл… Це його ж слова. Усе заради того, аби уникнути відчуття самотності. І саме страх перед самотністю змушував його залишатися у згубному шлюбі протягом усіх цих років. Я маю допомогти йому це усвідомити.

— Але навіщо так стояти на своєму, Ернесте? Ви надто вимогливі, хіба ні? З теоретичної точки зору я гадаю, що ви маєте рацію, та хіба пацієнт, який розлучається, взагалі може відповідати вашому стандарту? Вам потрібен такий собі екзистенційний герой. Це характерно для романів, але, озираючись на численні роки своєї практики, я не можу згадати жодного пацієнта, який пішов би від дружини у такий благородний спосіб. Тож запитаю знову: звідкіля взявся цей дивний стимул? Чи доводилося вам зіштовхуватися з подібними проблемами у власному житті? Мені відомо, що кілька років тому ваша дружина загинула в автомобільній аварії, але більше я нічого не знаю про ваші стосунки з жінками. Ви одружилися знову? Чи доводилося вам розлучатися?

Ернест заперечно похитав головою, а Маршал вів далі:

— Повідомте, якщо я зайду надто далеко, якщо ми перетнемо межу між психотерапією і супервізією.

— Ні, ви рухаєтеся в правильному напрямку. Більше я не одружувався. Моя дружина Рут загинула шість років тому. Та насправді наш шлюб припинив своє існування задовго до тієї миті. Ми жили в одному будинку, але кожен сам по собі — нам просто було зручно залишатися разом. Мені було напрочуд складно піти від Рут, хоч я з самого початку розумів, власне, ми обоє це усвідомлювали, що зробили неправильний вибір.

— Отже, — наполегливо мовив Маршал, — повернімося до Джастіна та вашого контрперенесення…

— Очевидно, мені є над чим попрацювати й треба припинити вимагати від Джастіна, аби він виконував мою роботу.

Ернест кинув оком на пишно оздоблений годинник епохи Людовіка XIV, що прикрашав камінну полицю, аби нагадати собі, що той слугує виключно декором. Він подивився на власний годинник.

— Маємо ще п’ять хвилин. Я хотів би обговорити ще одне питання.

— Ви згадували про випадок у книжковій крамниці — зустріч із колишньою пацієнткою.

— Гм, зараз я хочу поговорити не про це. Мене хвилює ось що: чи мусив я зізнатися Джастінові, що відчуваю роздратування, коли він запитав мене про це? Знаєте, коли цей чоловік звинуватив мене в тому, що я намагаюся опустити його з небес на землю, він мав рацію — Джастін правильно все зрозумів. Моя думка така: те, що я не підтвердив його доречні припущення , було своєрідною антитерапією.