Ялом Ірвін - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

«Credit Suisse» виявився звичайним представництвом, а не повноцінним комерційним банком. Він розташовувався на п’ятому поверсі офісної будівлі на Саттер-стрит. Маршала зустрів працівник банку, який привітався, уважно проглянув вексель та запевнив його, що вони мають усі необхідні повноваження для виплати коштів. А тоді вибачився і сказав, що невдовзі до нього підійде керівник відділення, який саме спілкувався з іншим клієнтом. До того ж треба буде трохи зачекати, доки вони надішлють вексель до Цюриха — для підтвердження.

Через десять хвилин до Маршала підійшов керівник відділення — худорлявий серйозний чоловік із видовженим обличчям та вусами, як у Девіза Нівена. Він запросив Маршала до свого кабінету. Проглянувши його ідентифікаційні документи та переписавши номери водійського посвідчення й банківських карток, він уважно перечитав вексель, а тоді пішов робити копію. Коли ж працівник повернувся, Маршал запитав:

— Як буде здійснено виплату? Мій адвокат повідомив, що…

— Перепрошую, лікарю Стрейдере, чи можу я дізнатися прізвище, ім’я та номер телефону вашого адвоката?

Маршал продиктував йому дані Мелвіна й вів далі:

— За порадою мого адвоката, я хочу попросити, аби гроші переказали на мій депозит у банку «Wells Fargo».

Керівник відділення сидів мовчки, розглядаючи вексель.

— Якісь проблеми? — запитав Маршал. — Хіба цей документ не гарантує виплату за запитом?

— Це справді вексель «Credit Suisse», що гарантує виплату за запитом клієнта. Ось, бачите, — він показав на місце для підпису, — його видав наш офіс у Цюриху, і він підписаний Вінфредом Форестом, старшим віце-президентом. Я добре знаю Вінфреда Фореста, дуже добре, позаяк ми три роки пропрацювали у представництві банку в Торонто. Авжеж, лікарю Стрейдер, проблема є — це не підпис Вінфреда Фореста! Ба більше — це підтвердили і в Цюриху — ми щойно отримали факс. Це підпис іншої людини. Боюся, мені доведеться повідомити вам неприємну новину: цей вексель — підробка!

Вийшовши з кабінету Ернеста, Керол перевдягнулася у спортивний костюм та кросівки у приймальні на першому поверсі, а тоді поїхала до бухти. Вона припаркувала свою автівку коло «Green’s» — модного вегетаріанського ресторану, яким успішно керував Центр дзен-буддизму Сан-Франциско. Біля бухти з яхтами починалася дорога, яка простягалася на дві милі уздовж бухти й закінчувалася біля Форт-Пойнт, під мостом «Золоті ворота». То був улюблений маршрут Джесса, і Керол він теж подобався.

Вони стартували коло старих будівель Форт-Мейсон, де розташовувалися невеличкі галереї, книжкова крамниця, музей мистецтва, театр і театральна студія. Маршрут пролягав повз спуски для човнів уздовж бухти, де надокучливі чайки повсякчас плуталися під ногами. Вони проминали поле, де ентузіасти запускали повітряних зміїв — не звичайних трикутних чи квадратних, що їх вони колись запускали із Джебом, а авангардні моделі на кшталт «Супермена», пари жіночих ніжок чи лискучих металевих трикутників у стилі «хай-тек», які дзижчали, кружляючи в повітрі, зненацька змінювали свій напрямок чи шугали вниз, а в останню мить виривалися вгору, вимальовуючи піруети своїми хвостами. Трохи далі виднівся невеличкий пляж, де навколо сюрреалістичної пісочної скульптури русалки розляглися поціновувачі засмаги, а за ним, біля самого краю води, роз­кладали свій інвентар мокрі до нитки серфінгісти. Вони дісталися скелястого берега з дюжиною кам’яних скульптур (невідомий автор майстерно виклав їх із каміння, що його ретельно відібрав), які скидалися на фантастичні бірманські пагоди. Далі вигулькнув довгий пірс із рибалками-азійцями — Керол укотре зауважила, що жодному з них не поталанило впіймати хоча б одну рибину. І останній ривок — вони діставалися підніжжя мосту «Золоті ворота», де можна було помилуватися силуетами сексуальних серфінгістів із довгим волоссям, які плавали в холодній воді, очікуючи на високі й темні хвилі.

Вони з Джессом бігали майже щодня, подеколи прокладали свій маршрут стежками парку «Золоті ворота» чи уздовж узбережжя на південь від Кліфф-Гаус, але найчастіше їм подобалося тренуватися біля бухти. А ще частенько бачилися вечорами. Здебільшого, коли Керол поверталася додому, він уже був там — готував вечерю чи теревенив із близнюками, які дуже до нього прив’язалися. Попри те, що Джесс їй дуже подобався, Керол тривожилася. Усе було надто ідеально, аби бути правдою. Що трапиться, коли вони стануть по-справжньому близькими й він побачить, яка вона насправді? Її внутрішній світ і думки були далекими від ідеалу. Це його відштовхне? Керол ніяк не могла повірити в те, що він так легко став частиною її життя, так швидко завоював прихильність дітей… Чи матиме вона вибір, якщо вирішить, що Джесс їй не підходить? А чи потрапить у пастку, адже дітям із ним так добре?