Ялом Ірвін - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

— Тоді… стривайте, це як? Як він міг так добре вас знати… тобто… звідки він дізнався, що ви працювали в Парижі? Як йому вдалося потрапити сюди, аби пообідати? Е-е-е, я хочу сказати — він узагалі є членом вашого клубу? У який спосіб він платив за послуги?

— Ідеться про якусь проблему, сер?

— Авжеж, і з нею пов’язаний той факт, що ви прикидалися, буцімто добре його знаєте, неначе ви старі друзі.

Еміль стривожився. Він кинув оком на свій годинник, а тоді роззирнувся навсібіч. Ротонда була порожня, а в клубі панувала тиша.

— Лікарю Стрейдер, я маю кілька вільних хвилин, перш ніж іти на обід. Пропоную сісти й поговорити. — Він кивнув на крихітну кімнатку поряд із обідньою залою.

Увійшовши, Еміль запропонував Маршалу сісти й попросив дозволу закурити. А тоді глибоко затягнувся і сказав:

— Я можу говорити відверто, сер? Як то кажуть, не для протоколу?

— Авжеж, — кивнув Маршал.

— Я працюю в елітних клубах уже тридцять років, п’ятнадцять із них — як мажордом. Усе відбувається на моїх очах, ніщо не проходить повз мене. Лікарю Стрейдер, я помітив, що ви нечасто відвідуєте подібні заклади, чи не так? Пробач­те, якщо це вас образило.

— Зовсім ні, — мовив Маршал.

— Ви маєте знати, що в подібних приватних клубах один відвідувач зазвичай хоче отримати щось від іншого — скажімо, послугу, запрошення, знайомство, інвестицію… І щоб… гм… «змастити колеса», йому треба вразити цю людину. Як і будь-який інший мажордом, я маю грати в цьому процесі свою роль, аби все було гаразд. Отже, того ранку, коли ми з містером Макондо мали розмову, він запитав, чи працював я в інших європейських клубах. Звісно, я радо підтримав розмову й розповів, що десять років пропрацював у Парижі. А коли під час вашого обіду він привітався зі мною, як давній знайомий, що я мав робити? Повернутися до вас, його гостя, і сказати: «Я ніколи не бачив цього чоловіка раніше?»

— Звісно, що ні, Емілю. Я розумію, про що ви. І навіть не мав наміру вас критикувати. Просто мене спантеличив той факт, що ви з ним не знайомі.

— Однак ви зауважили, що є певна проблема. Сподіваюся, не надто серйозна. Але я хотів би знати, чи вона є. Бо про це має дізнатися і керівництво клубу.

— Ні-ні, це дрібниця. Просто я загубив його адресу, а мені треба з ним зв’язатися.

Еміль завагався. Було помітно, що він не повірив у «дрібницю», але, помітивши, що Маршал не готовий надати деталі, мажордом підвівся.

— Прошу, зачекайте мене в ротонді. Я спробую знайти інформацію, яка вас цікавить.

Маршал сидів, відчуваючи сильне роздратування — такого незграбу ще треба пошукати. Він вистрелив навмання, але, може, Еміль йому таки допоможе.

За кілька хвилин мажордом повернувся і простягнув аркушик паперу з тією самою адресою і номером телефону в Цюриху.

— Згідно з інформацією, яку мені надали у відділі реєстрації, містер Макондо отримав право відвідувати цей клуб завдяки своєму членству в «Baur au Lac» — це один із клубів мережі в Цюриху. Якщо бажаєте, ми можемо надіслати їм запит факсом, аби отримати більше інформації.

— Якщо ваша ласка. І я б хотів отримати копію відповіді, якщо це можливо. Ось моя візитка.

Маршал хотів було вже йти, але Еміль зупинив його й пошепки додав:

— Ви запитували про те, як він платив. Я скажу, але це має лишитися між нами, лікарю. Містер Макондо платив готівкою, і то дуже щедро. Він дав мені двісті доларів і попросив оплатити обід, залишити щедрі чайові для офіціанта, а решту забрати собі. Такі моменти моя феноменальна пам’ять закарбовує просто-таки чудово.

— Дякую, Емілю, ви дуже допомогли. — Маршал неохоче дістав двадцятку зі своєї пачки банкнот із затискачем і тицьнув її в посипану тальком долоню мажордома. Він уже рушив до виходу, але раптом знову щось згадав. — Емілю, останнє прохання. Минулого разу я познайомився тут із другом містера Макондо, високим джентльменом у досить викличному одязі — оранжева сорочка, червоний картатий піджак. Я забув його ім’я, але пригадую, що його батько колись був мером Сан-Франциско.

— То міг бути тільки містер Роско Річардсон. Я бачив його тут сьогодні. Зараз він може бути в бібліотеці або гральній кімнаті. Маю для вас пораду, лікарю: з ним не варто говорити, коли він грає в нарди. Це його страшенно дратуватиме, бо містер Річардсон ставиться до гри дуже серйозно. Щасти вам, а я особисто подбаю про ваш факс. Можете на мене покластися. — Еміль поштиво вклонився й застиг на місці.

— І знову дякую, Емілю. — Маршал зрозумів, що доведеться попрощатися ще з однією двадцяткою.