Ялом Ірвін - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

Коли він увійшов до гральної кімнати, стіни якої були оббиті дубовими панелями, Роско Річардсон саме встав з-за столу, за яким грали в нарди, і збирався йти до бібліотеки, аби проглянути свіжу газету, перш ніж обідати.

— О, містере Річардсон! Можливо, ви мене пам’ятаєте: лікар Стрейдер. Ми бачилися кілька тижнів тому — я обідав тут з вашим знайомим, Пітером Макондо.

— Авжеж, лікарю Стрейдер, я вас пам’ятаю. Щорічний цикл лекцій, названий на вашу честь. Мої вітання. Це велика шана! Дивовижно. Пообідаємо разом?

— На жаль, не зможу. Дуже щільний графік — маю ще зустрітися з пацієнтами. Але мені потрібна ваша допомога. Я намагаюся зв’язатися з містером Макондо. Можливо, ви знаєте, де він зараз?

— Господи, ні. До того дня я з ним ніколи не зустрічався. Приємний чолов’яга, але ось що дивно: я надіслав йому інформацію з приводу мого нового стартапу, однак «FedEx» повідомив, що її неможливо доправити. Він сказав, що ми знайомі?

— Я так гадав, але зараз не певен. Пригадую, він зауважував, що ваш батько грав у гольф із його батьком — професором економічних наук.

— Гм, хтозна. Все може бути. Мій батько грав практично з усіма відомими людьми Західного світу. І… — Він почухав свою масивну щелепу й підморгнув Маршалові. — З кількома жінками теж. О, вже пів на дванадцяту. Зараз мають принести «Financial Times». Напрочуд затребувана газета, тож треба поспішати до бібліотеки. На все добре, лікарю.

Попри те, що розмова з Роско Річардсоном аж ніяк не заспокоїла Маршала, у нього з’явилося кілька ідей щодо подальших дій. Приїхавши до офісу, він відкрив теку з матеріалами Пітера та дістав факс із повідомленням про заснування «Щорічного циклу лекцій імені Маршала Стрейдера». Як звали ректора Університету Мехіко? Ага, Рауль Ґомес. Уже за кілька хвилин він був на зв’язку з містером Ґомесом — хоч тут йому пощастило. Маршал не дуже добре знав іспанську, однак йому не забракло знань, аби зрозуміти, що містер Ґомес ніколи не чув про містера Макондо, не кажучи вже про його грант на заснування щорічного циклу лекцій Стрейдера. А щодо батька Пітера — серед співробітників економічного факультету не було жодного Макондо, і те саме можна було сказати про інші факультети.

Маршал гепнувся в крісло. Він отримав чимало ударів, і тепер відкинувся на спинку крісла, намагаючись прийти до тями. Уже за кілька хвилин його активна натура прокинулася: Маршал узяв ручку й папір та почав складати перелік того, «що треба зробити». Пункт перший — скасувати сеанси пацієнтів. Маршал зателефонував їм та залишив повідомлення про те, що сеансів не буде. Звісно, причину він не озвучував. Маршал був певен, що це правильний підхід: треба мовчати, а тоді аналізувати фантазії пацієнтів з приводу того, чому він скасував сеанси. А гроші! Чотири години по сто сімдесят п’ять доларів кожна. Втрачено сімсот доларів, і ці гроші вже не повернеш!

Маршал замислився: чи може цей крок, скасування сеансів, свідчити про кардинальну зміну в його житті? Йому спало на думку, що це своєрідний крутий поворот. За всю свою практику він жодного разу не відмовився від зустрічі з пацієнтом. Насправді він ніколи нічого не пропускав: ані футбольної гри, ані уроків. Він мав цілий альбом грамот за гарне відвідування ще з часів молодшої школи. Не можна сказати, що він ніколи не хворів чи не отримував травм. Маршал хворів, як і будь-хто інший. Однак він був надто впертим, аби цьому піддаватися. Та жодна впертість не допоможе провести психотерапевтичний сеанс у стані абсолютної паніки.

Наступний пункт: зателефонувати Мелвіну. Маршал знав, що той йому скаже, і Мелвін його не розчарував: «Час звернутися до банку. Мчи до «Credit Suisse», і то негайно. Попроси їх переказати дев’яносто тисяч доларів як депозит на твій рахунок. Ти маєш мені подякувати, маєш цілувати мої ноги за те, що я наполягав на цьому векселі. Тепер ти мій боржник. І пам’ятай (Господи, звісно, я не мав би цього казати), що ти маєш справу з психопатами. Не треба з ними інвестувати!»

За годину Маршал уже йшов уздовж Саттер-стрит із векселем «Credit Suisse» у руці. Ідучи до банку, він оплакував усі нереалізовані мрії: багатство, поповнення колекції шедеврів мистецтва, вільний час, що його можна було присвятити працям свого плідного розуму… Та найбільше його засмутило те, що він втратив ключа до світу обраних, світу елітних клубів, мідних поштових скриньок, приязних багатіїв.

«А Пітер? Чи належав він до цього світу? Звісно, йому не вдасться отримати прибуток, а якщо вдасться, це означатиме, що він має певну угоду з банком. Але ж, — міркував Маршал, — якщо Пітер не мав фінансових мотивів, чим він тоді керувався? Хотів висміяти психоаналіз? Чи не пов’язано це часом із Сетом Панде? Чи Шеллі Мерріменом? Чи з тією фракцією, що відкололася від Інституту психоаналізу? Може, це такий злий жарт? Чистісіньке зло, що його замислив соціопат? Як би там не було, якими б не були його мотиви, як я міг цього не помітити? Бісів ідіот! Чортів жадібний недоумок!»