Ялом Ірвін - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

— Продовжуйте, містере Меррімен, ви молодець. Не добирайте слова, забудьте про цензуру. З’явилася думка? Озвучте її. Описуйте все, що уявляєте, все, що спадає на думку.

— Гора грошей… монети, рахунки… сила-силенна грошей… коли я з Віллі, то повсякчас міркую про якісь схеми… як його можна використати? Отримати щось від нього? Розумієте… я завжди чогось хочу: грошей, послуг, розкішних обідів, нових тенісних ракеток, порад із бізнесу. Я захоплююся ним… його успіхом… коли мене бачать поряд із Віллі, я відчуваю, ніби росту над собою. І водночас почуваюся меншим… немовби тримаю батька за руку.

— Зупиніться на цьому образі: ви і ваш батько. Зосередьтеся на ньому. І нехай щось трапиться.

— Я бачу все дуже виразно. Мабуть, мені ще не виповнилося десяти років, бо ж саме тоді ми переїхали через усе місто (то був Вашингтон, округ Колумбія) й оселилися над крамницею мого батька. У неділю ми з ним пішли на прогулянку до Лінкольн-парку й батько тримав мене за руку. На вулиці брудний сніг, сльота. Пам’ятаю, як я йшов поряд із ним, і кожен мій крок супроводжувався шурхотінням моїх темно-сірих вельветових штанів. Гадаю, я тоді мав при собі пакетик з арахісом… і годував білок, жбурляючи його в їхній бік. Одна з них вкусила мене за палець. Добряче вкусила.

— А що трапилося потім?

— Біль був жахливий. Але більше нічого не вдається згадати. Анічогісінько.

— Як білка могла вас вкусити, якщо ви кидали арахіс на землю?

— Точно! Гарне запитання. Щось тут не те. Може, я опус­кав долоню до землі й вони їли в мене з руки, але це тільки припущення, бо насправді я не пам’ятаю, як воно було.

— Ви, мабуть, злякалися.

— Може. Не пам’ятаю.

— А лікування пригадуєте? Укус білки може призвести до поганих наслідків, наприклад сказу.

— Авжеж. Тоді на Східному узбережжі багато хто переймався проблемою сказу, що його поширювали білки. Але все одно ніщо не спадає на думку. Може, я відсмикнув руку, бо мені було боляче? Та це вже суцільні припущення.

— Просто озвучуйте свій потік свідомості.

— Віллі. Чому він змушує мене почуватися маленьким? Його успіх немовби підкреслює всі мої невдачі. І знаєте, поряд із ним я не просто почуваюся маленьким, я применшую і свої можливості… він розповідає про свій проект із забудови, про те, що продажі знизилися… а я маю гарні ідеї щодо реклами, просування... у мене це добре виходить, але коли я починаю озвучувати ці ідеї йому, моє серце калатає, мов навіжене, і я забуваю половину тих моментів, на яких хотів наголосити… те саме можна сказати і про теніс… коли ми граємо в парі… я граю на його рівні… міг би й краще… але стримую себе, погоджуюся на другу подачу… коли я граю з кимось іншим, мені вдається загнати кручений м’яч у лівий кут… я вибиваю дев’ять із десяти… не знаю, в чому причина… мені не хочеться хизуватися перед ним своїм хистом… треба щось змінити на майбутньому парному турнірі. Дивовижно, але я хочу, щоб він виграв… і водночас бажаю програшу… минулого тижня він розповів, що його арбітражна угода пішла прахом… дідько, знаєте, що я відчув? Радість! Можете в це повірити? Радість. Почувався, мов той шматок лайна… Хіба мене можна назвати другом? Адже я не бачив від цього хлопця нічого, крім добра…

Маршал уважно слухав вільні асоціації Шеллі протягом першої половини сеансу, а тоді запропонував свою інтерпретацію.

— Містере Меррімен, передусім я хочу звернути увагу на ваше глибоко амбівалентне ставлення і до Віллі, і до батька. Гадаю, нам варто розглядати ваші стосунки з батьком як шаблон, який допоможе зрозуміти природу ваших відносин із Віллі.

— Шаблон?

— Ідеться про те, що ваші стосунки з батьком є своєрідним ключем, фундаментом ваших стосунків із «великими» чи більш успішними чоловіками. Під час двох попередніх сеансів ви багато розповідали про те, як батько вас зневажав, нехтував вами. Сьогодні ви вперше поділилися зі мною теплим і позитивним спогадом про нього, і водночас зауважте, чим закінчився той епізод із вашого дитинства: жахливою травмою. Та ще й якою — вас вкусили за палець!

— Щось я не розумію.

— Малоймовірно, що ця історія є вашим реальним спогадом! Зрештою ви й самі не розумієте, як білка могла вас укусити, якщо ви сипали арахіс на землю? І чи дозволив би батько своєму синові годувати з руки тварину, яка переносить сказ? Навряд чи! Тож ця травма — прокушений палець — символізує іншу, якої ви дуже боялися.

— Все одно не розумію. Це ви до чого, доку?