Ялом Ірвін - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

За першої ж можливості Ернест похапцем змінив тему розмови. Він повернувся до панічної атаки, що її зазнала Каролін минулої ночі. Ернест поцікавився, чи не спричинили її непрості запитання, які вони обговорювали під час попереднього сеансу. Скажімо, чому вона так довго залишалася у шлюбі з нелюбом? Чому ніколи не намагалася покращити стосунки з чоловіком за допомогою сімейної терапії?

— Важко сказати, наскільки безнадійно я почуваюся, коли йдеться про мій шлюб… і про поняття шлюбу загалом. Нашому сімейному життю роками бракує іскорки щастя чи поваги. Як і мені, Вейнові до цього байдуже: він витратив роки свого життя на дорогу й водночас марну психотерапію.

Та Ернеста непросто було збити з курсу.

— Каролін, коли я міркую про ваш відчай, що його спричинив нещасливий шлюб, мені спадає на думку ось що: яку роль у ньому відіграв невдалий шлюб ваших батьків? Минулого тижня, коли я запитав вас про батьків, ви зауважили, що ніколи не чули від матері доброго слова на адресу батька та що зазвичай вона говорила про нього з презирством і ненавистю. Можливо, ваша мати просто-таки «загодовувала» вас ненавистю, і це аж ніяк не пішло вам на користь? Як не пішло на користь і те, що день у день, рік у рік вас переконували в тому, що жодному чоловікові не варто вірити, що всі вони дбають виключно про власні інтереси.

Керол хотіла було повернутися до обговорення сексуальних проблем, але не змогла не виступити на захист матері:

— Життя в неї було непросте, сама виховувала двох дітей, і їй ніхто не простягнув руку допомоги.

— Чому ж сама, Каролін? Невже в неї не було рідних?

— Яких? Мама була одна в цьому світі. Її батько пішов з родини, коли вона ще була маленька, — то був один із перших татусів, які відмовлялися платити аліменти… Від матері допомоги годі було й чекати, бо вона була злюща параноїчка. Вони майже не спілкувалися.

— А її оточення? Друзі?

— Анікогісінько!

— У вашої матері був вітчим? Бабуся вийшла заміж удруге?

— Звісно, ні, про це навіть не йшлося. Не знаєте ви моєї бабусі, вона до кінця життя ходила в жалобі. Навіть носовички мала чорні. Я ніколи не бачила її усміхненою.

— А ваша мама? У її житті траплялися інші чоловіки?

— Жартуєте? Я ніколи не бачила в нас удома чоловіка. Мама їх ненавиділа! Але я вже працювала з усіма цими проб­лемами з іншими психотерапевтами. Це вже сива давнина. Я гадала, що ви пообіцяли не порпатися в минулому.

— Цікаво, — мовив Ернест, ігноруючи зауваження Керол, — наскільки життєвий сценарій вашої матері нагадує історію її матері. Скидається на те, що цей біль у вашій родині передається у спадок, мов та гаряча картоплина, яку одне покоління жінок прагне якнайшвидше перекинути наступному.

Ернест помітив, що Керол нетерпляче зиркає на годинник.

— Я знаю, що часу майже не лишилося, але прошу, Каролін, затримайтеся ще на хвильку. Ви знаєте, це важливо. Я поясню чому… це питання вимагає негайного вирішення, адже ви можете передати це вашій доньці! Знаєте, може, найкраще з того, що ми можемо з вами зробити, — це розірвати це зачароване коло! Каролін, я хочу вам допомогти і пообіцяв, що зроблю це. Та, можливо, наша спільна робота принесе найбільше користі вашій доньці!

Керол не була готова це почути — слова Ернеста її дуже вразили. Її очі мимоволі наповнилися сльозами, і жінка заплакала. Не кажучи ані слова, Керол вибігла з кабінету, ридаючи. «Чорт забирай, він знову це зробив! Навіщо я дозволяю цьому мерзотнику порпатися в моєму житті?»

Спускаючись сходами, вона намагалася зрозуміти, який із коментарів Ернеста стосується вигаданого персонажа, а який — її самої. Керол була страшенно спантеличена й настільки поринула в думки, що мало не наступила на Джесса, який сидів на останній сходинці.

— Привіт, Керол. Джесс — пригадуєш?

— О, привіт. Я тебе не впізнала. — Керол витерла сльози. — Не звикла бачити, щоб ти отак сидів.

— Я люблю бігати, але вмію й ходити. Ти завжди бачиш, що я біжу, і це тому, що я хронічно запізнююся. Складна проблема для психотерапії: я ж бо завжди приходжу надто пізно, аби встигнути про це поговорити.

— А сьогодні вчасно?

— Гм, тепер я приходжу на восьму ранку.

«Джастінів час», — подумала Керол.

— Отже, зараз тобі не треба йти на сеанс до Ернеста?

— Ні. Я вирішив почекати тебе, щоб поговорити. Може, ми якось могли б поспілкуватися, скажімо, побігати разом? Чи пообідати? Або і те, й інше?

— Щодо бігу… навіть не знаю, — мовила Керол. — Ніколи цим не займалася. Вона знову почала витирати сльози.