Ялом Ірвін - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

— Проте, — вів далі Ернест, — якщо говорити відверто, я не беру ваші слова до серця. Насправді вони мало мене стосуються — ви реагуєте не на мене, а на мою роль.

Керол це спантеличило.

— Про що йдеться?

— Гм, повернімося на кілька кроків назад. Спробуймо проаналізувати останні події, забувши про емоції. З вами трапилися неприємні речі; ви тримали все в собі й ні з ким не ділилися своїми відчуттями. У вас були жахливі стосунки з найважливішими чоловіками в житті: батьком, братом, чоловіком і… Расті, чи не так? Ваш хлопець у старшій школі. Єдиний чоловік, до якого ви добре ставилися, ваш колишній психотерапевт, помер і покинув вас. А тоді ви прийшли до мене і, можливо, вперше в житті ризикнули й поділилися своїми почуттями зі мною. Каролін, зважаючи на це, чи варто дивуватися, що у вас з’явилися до мене сильні почуття? Я так не думаю. Ось про що йшлося, коли я зауважив, що ви реагуєте на мою роль, а не на мене. А ваші почуття до лікаря Кука? Мене зовсім не дивує, що я частково їх успадкував, — ви перенесли їх на мене.

— Ернесте, я з цим погоджуюся. Я починаю відчувати до вас те саме, що відчувала до лікаря Кука.

На якусь мить запала тиша. Керол мовчки дивилася на Ернеста. Маршал би зачекав, але не Ернест.

— Ми поговорили про «радість», — мовив Ернест, — і я ціную вашу чесність. Гадаю, нам варто розглянути решту емоцій детальніше. Отже, вашу «лють» спричинили певні події в минулому, зокрема стосунки з чоловіками; «страждання» — то пастка, у яку вас загнав чоловік; а «сумуєте» ви через… через… нагадайте мені, Каролін.

Щоки Керол залив рум’янець. Вона зрозуміла, що забула, про що саме розповідала.

— Я вже й сама забула, що казала, мені важко зосередитися через хвилювання.

«Так не годиться, — думала Керол, — треба залишатися в межах ролі. Єдиний спосіб уникнути таких “проколів” — це говорити про себе правду, за винятком історії про Джастіна».

— О, я згадав, — мовив Ернест. — Ви сказали, що відчуваєте сум, бо багато про що шкодуєте — здається, ішлося про «змарновані роки». Знаєте, Каролін, на мою думку, мнемонік «страждай — лютуй — радій — сумуй» надто простий. Ви напрочуд розумна жінка, і я боюся, що він певним чином може вас ображати; утім сьогодні він таки став нам у пригоді. Проблеми, пов’язані з кожним із цих відчуттів, є основними, тож саме їх і треба аналізувати.

Керол кивнула. Її трохи засмутив той факт, що вони надто швидко припинили обговорювати її привабливість. «Не поспішай, — подумки мовила вона, — а краще згадай Ральфа Кука. Саме так вони зазвичай і поводяться. Спочатку завойовують твою довіру, а відтак ти починаєш повністю від них залежати, тоді як вони насолоджуються тим, що їх ніхто не здатен замінити. І тільки тоді роблять перший крок. Цієї вистави просто неможливо уникнути. Дай йому кілька тижнів. Треба пройти цей шлях у його ритмі».

— Із чого почнемо? — поцікавився Ернест.

— Із «суму», — відповіла Керол. — Я сумую, згадуючи про те, що змарнувала стільки років із чоловіком, якого мені несила терпіти.

— Дев’ять років, — зауважив Ернест. — Це добрий шмат життя.

— Гігантський шмат. Якби ж то я могла їх повернути.

— Каролін, спробуймо зрозуміти, чому ви добровільно попрощалися з дев’ятьма роками свого життя.

— Я вже «перетрусила» все своє минуле з іншими психотерапевтами, але марно. Тож якщо ми повернемося до мого минулого, чи не відволікатиме це нас від тих проблем, що є актуальними зараз, від моєї дилеми?

— Гарне запитання, Каролін. Повірте, я не звик порпатися тільки заради процесу. Та водночас минуле є невід’ємною частиною вашої свідомості — воно формує окуляри, крізь які ви аналізуєте те, що відбувається зараз. Щоб краще вас пізнати, я маю бачити те, що бачите ви. Також я хочу дізнатися, якими були ваші рішення в минулому, аби допомогти вам ефективніше вирішувати проблеми в майбутньому.

— Я розумію, — кивнула Керол.

— То розкажіть мені про ваш шлюб. Як вийшло, що ви зважились вийти заміж за чоловіка, до якого нічого не відчували, і прожили з ним дев’ять років?

Керол вирішила діяти за планом і відповідати максимально чесно, а тому розповіла Ернестові реальну історію свого шлюбу, змінивши географію та конкретні деталі, що могли викликати підозри.

— Я познайомилася з Вейном, коли закінчувала юридичний коледж. Тоді я працювала в юридичній компанії в Еванстоні й мені передали справу, пов’язану з бізнесом його батька — той мав успішну мережу взуттєвих крамниць. Ми з Вейном проводили разом багато часу; він був привабливим, ніжним, відданим, трохи замріяним. Вейн казав, що через рік-два успадкує п’ятимільйонний сімейний бізнес. А в мене грошей не було, і я мала виплачувати кредит за навчання. Коли він запропонував одружитися, я швидко погодилася. То було нерозумне рішення.