Ялом Ірвін - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

Принаймні його потішили перші чотири пацієнти із п’ятьох. П’ятий пацієнт на ім’я Бред змарнував час на нудну й детальну розповідь про події останнього тижня. Скидалося на те, що більшість таких пацієнтів просто фізично не вміли користуватися терапією. Кілька спроб спрямувати його до глибших рівнів виявилися марними, тож Ернест спробував застосувати інший підхід: можливо, біхевіоризм допоможе Бредові впоратися із хронічною тривожністю та схильністю до прокрастинації? Утім, щоразу, коли він намагався про це сказати, як Бред відразу починав сипати компліментами, зауважуючи, що терапія напрочуд ефективна, панічні атаки майже зникли, і він вельми цінує співпрацю з Ернестом.

Ернест не отримував задоволення від стримування тривожності Бреда. Як і Джастін, той почав його дратувати. Вимоги Ернеста до ефективної роботи змінилися: він отримував задоволення від роботи тільки тоді, коли пацієнти йому відкривалися, ризикували, завойовували «нові землі»; а найбільше його тішило те, що вони охоче зосереджувалися на дослідженні «проміжного простору» між пацієнтом та психотерапевтом.

Під час останнього сеансу супервізії Маршал вилаяв Ернеста за те, що він нахабно вважав, буцімто дослідження «проміжного простору» є чимось новим і унікальним; протягом останніх вісімдесяти років психоаналітики максимально зосереджувалися на понятті перенесення, ірраціональних почуттях, що їх відчував пацієнт до психотерапевта.

Попри це, Ернест не відмовлявся від цієї ідеї й наполегливо занотовував інформацію для своєї статті про терапев­тичні стосунки, що мала назву « Проміжний простір: Автентичність у психотерапії». Незважаючи на слова Маршала, він був переконаний, що привносить у терапію щось нове, зосереджуючись не на перенесенні (нереальних, викривлених стосунках), а на автентичних і реальних відносинах між психотерапевтом і пацієнтом.

Підхід, що його розвивав Ернест, вимагав відвертості й від нього самого — він мав відкриватися пацієнтові, зосереджуватися на їхніх реальних стосунках, на понятті «ми» в межах кабінету. Він завжди думав, що терапія має розуміти й усувати всі перепони, які негативно впливають на такі стосунки. Його радикальний експеримент із відвертістю за участю Каролін Лефтман був черговим логічним кроком еволюції нового підходу в психотерапії.

Цей робочий день не просто потішив Ернеста, а ще й подарував йому бонус: пацієнти розповіли йому про два жахіття, що їм наснилися, і дозволили включити їх до Ернестової книги, присвяченої страху смерті. Каролін мала прийти за п’ять хвилин, тож Ернест увімкнув свій комп’ютер, аби занотувати ці сновидіння. Перший був швидше фрагментом:

«Я прийшла на сеанс, але вас не було в офісі. Роззирнувшись, я помітила на вішалці ваш солом’яний капелюх — зсередини його геть-чисто заснувало павутиння. Мене огорнула хвиля безмежного смутку».

Медлін, якій наснився цей сон, хворіла на рак грудей і щойно дізналася, що він уразив і її хребет. У її сні об’єкт смерті і розпаду зовсім інший: це не вона зустрілася з нею, а її психотерапевт, який зник, залишивши по собі солом’яного капелюха, заснованого павутинням. Ернест також припус­кав, що цей сон ілюстрував те, як ця жінка сприймала світ: якщо її свідомість відповідає за форму, зміст і значення «об’єктивної» реальності — увесь світ, що є важливими для неї особисто, — коли вона починає згасати, водночас зникає й усе довкола.

Ернест звик працювати з пацієнтами, життя яких добігало кінця. Але від образу його улюбленого капелюха в павутинні аж мороз пробігав шкірою.

Ще одне сновидіння йому підкинув шістдесятичотирирічний лікар Метт:

Я мандрував уздовж високої скелі на узбережжі Біґ-Сур і дістався маленької річки, що впадала в океан. Наблизившись до неї, я з подивом помітив, що вона тече від океану, у зворотному напрямку. А тоді я побачив старого згорбленого чоловіка, схожого на мого батька — самотній і зажурений, він стояв коло води. Я не міг підійти ближче, бо спуску там не було, тож я пішов далі, спостерігаючи за річкою з висоти. Невдовзі я побачив ще одного старого — ще дужче згорбленого; можливо, то був мій дід. Мені не вдалося наблизитися до нього, і я прокинувся, відчуваючи тривогу й неспокій.

Метт найбільше боявся не смерті як такої, а можливості померти на самоті. Його батько, хронічний алкоголік, помер два місяці тому, і, попри те що їхні стосунки давно були напруженими, Метт не міг собі пробачити, що дозволив батькові померти на самоті. Він боявся, що доля приготувала для нього такий самий сценарій, як і для інших чоловіків у родині: втратити домівку й померти на вулиці, коли нікого немає поряд. Часом, коли Метт стривожено прокидався серед ночі, він намагався заспокоїтися, сидячи коло ліжка свого восьмирічного сина й прислухаючись до його дихання. Його переслідувала фантазія: ось він зі своїми синами пливе в океані далеко від берега. Сповнені любові, його діти допомагають йому зануритися у хвилі — на віки вічні. Та позаяк він не допоміг своєму батькові чи дідові, коли по них прийшла смерть, Метт часто гадав, чи заслуговує він на таких дітей.