Ялом Ірвін - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

— Авжеж, вираз на вашому обличчі свідчить про напружену боротьбу, що точиться всередині.

«О, чудово, просто неперевершено, покидьку!» — думала Керол.

— Але мені непросто зчитувати ваші емоції, Каролін, — вів далі Ернест. — Можливо, ви обурені. Чи засмучені?

— Мій попередній психотерапевт Ральф зауважував, що є чотири основні відчуття…

— Авжеж, — втрутився Ернест, — «страждай — лютуй — радій — сумуй». Гарний мнемонік.

«Гарний мнемонік? Скидається на те, що в цій галузі мозок можна отримати в кредит, — думала Керол, — головне, аби римувалося. Ви, недоумки, всі однакові!»

— Гадаю, я потроху відчуваю кожне з них.

— Як саме, Каролін?

— Гм… Я лютую, бо життя повсякчас підкидає мені неприємні ситуації, про деякі з них ми говорили минулого разу: мій брат, батько… Що ж до страждань — саме так я й почуваюся, коли згадую, в якій пастці перебуваю, очікуючи на смерть чоловіка. Сум… гадаю, я сумую, коли думаю про всі ті роки, що їх змарнувала на непотрібний шлюб.

— А як щодо радості?

— Це легко — я радію, коли згадую вас, і тішуся, що мені пощастило знайти такого спеціаліста. Думка про те, що ми з вами зустрінемося, зігрівала мене протягом усього тижня.

— Можете розповісти про це відчуття детальніше?

Керол зняла сумочку з колін, поставила її на підлогу й елегантно схрестила свої стрункі ноги.

— Боюся, ви змусите мене почервоніти.

Вона сором’язливо помовчала, міркуючи про себе: «Ідеально! Тільки не поспішай, Керол, стримуй себе!»

— Гаразд, скажу як є: увесь цей тиждень ви не покидали моїх фантазій. Сексуальних фантазій. Але, гадаю, ви давно звикли до того, що пацієнтки вважають вас привабливим.

Ернеста відчув збудження від думки про те, що Каролін про нього фантазувала — і, можливо, водночас мастурбувала. Він міркував над своєю відповіддю — вона мала бути чесною.

— Ернесте, невже ви до цього не звикли? Ви казали, що я можу запитувати вас про що завгодно.

— Каролін, щось у вашому запитанні змушує мене почуватися незручно, і я намагаюся зрозуміти чому. Гадаю, йдеться насамперед про те, що все, що відбувається тут між нами, є досить-таки стандартизованим і його можна передбачити.

— Я не певна, що зрозуміла вас.

— Що ж… Я гадаю, що ви унікальна. І ваша життєва ситуація теж особлива. Те саме можна сказати і про наш сеанс. А тому припущення про те, що якісь моменти завжди повторюються, видається недоречним.

Керол замріяно на нього дивилася. Ернест насолоджувався кожним своїм словом. «Чудова відповідь! Треба її запам’ятати, цю фразу можна використати у книзі про “проміжний простір”». Водночас Ернест усвідомив, що відхилився від курсу — вони перебували на абстрактній, безликій території, а тому похапцем виправився:

— Каролін, повернімося до вашого запитання… Про що саме ви хотіли запитати?

— Я хотіла дізнатися, як ви ставитеся до того, що я вважаю вас привабливим, — мовила Керол. — Увесь цей тиждень я постійно про вас думала… уявляла, що трапилося б, якби ми зустрілися за інших обставин, скажімо, під час однієї з ваших презентацій, як чоловік і жінка, а не психотерапевт і пацієнтка. Я знаю, що про це потрібно говорити, але мені дуже важко… я соромлюся… Можливо, для вас це огидно, а може, я сама огидна? Бо почуваюся саме так.

«Дуже добре, молодець, — думала Керол. — Чорт забирай, я просто профі!»

— Що ж, Каролін, я пообіцяв відповідати чесно. А правда полягає в тому, що мені дуже приємно чути, що така жінка (мушу сказати, дуже приваблива жінка) вважає мене симпатичним. Подібно до інших людей, я маю певні сумніви щодо своєї фізичної привабливості.

Ернест замовк. «Серце калатає. Я ще ніколи не говорив із пацієнтами про такі особисті почуття. Я із задоволенням зауважив, що вона приваблива, і навіть відчув збудження. Можливо, то була помилка. Надто спокусливо. Утім, вона вважає себе огидною. Ця жінка не усвідомлює своєї краси. Тож чом би не запевнити її, що це не так, чом би не провести своєрідний тест, присвячений її зовнішності?»

Керол була на сьомому небі від щастя — вперше за останні кілька тижнів. «Дуже приваблива жінка. В яблучко! Пам’ятаю, як Ральф Кук бурмотів ті самі слова, — то був його перший крок. І точнісінько так само висловлювався мерзенний лікар Цвейзунґ. Дякувати Богу, мені не забракло клепки вилаятися і піти з його кабінету! Але, гадаю, вони й досі підшукують собі нових жертв. Якби ж то я тоді зібрала докази, аби притиснути цих мерзотників! Тепер мені це вдасться. Шкода, що я не принесла в сумочці диктофон. Наступного разу обов’язково візьму! Аж не віриться, що він так швидко почав робити ці хтиві натяки!»