Філіп Сендс - Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова

Нарешті в останній день місяця, 31 серпня, підсудні мали нагоду звернутися до суддів. Першим говорив Герінг, захищаючи німецький народ, який ні в чому не винен, і заперечуючи те, що йому було відомо про усі ці жахливі факти. {633} 633 [83] Першим говорив Герінг: там само, 366-68. / [с. 499] Гесс впав у свою звичну непослідовність, але достатньо швидко оговтався, аби запевнити суддів, що якби йому потрібно було почати знову, він «би діяв точно так само, як і діяв» {634} 634 [84] би діяв точно так само, як: там само, 373. / [с. 499] . Ріббентроп, Кейтель і Кальтенбруннер були наступними, тоді Розенберг, який здивував Лемкіна і багатьох, визнавши, що геноцид є злочином, але також захищав німецький народ як групу. {635} 635 [85] Ріббентроп, Кейтель: там само, 382. / [с. 499] Водночас він заперечив свою провину у геноциді чи будь-яких інших злочинах.

Франк мав виступати сьомим. Дуже багатьом у судовій залі 600 було цікаво, що він скаже, яку лінію промови обере з огляду на його попереднє визнання часткової відповідальності. Цього разу він почав з того, що усі підсудні відвернулися від Бога, не уявляючи собі наслідків. У такий спосіб він став «усе глибше і глибше переживати провину» {636} 636 [86] «усе глибше і глибше переживати провину»: там само, 384. / [с. 500] , він відчув, наче через залу суду пройшли духи померлих, мільйони, що були вбиті «без суду і слідства». Він прагнув отримати зиск від свого рішення не знищувати щоденники і добровільно «здати» їх під кінець, у хвилину, коли втратив свою свободу.

Франк повернувся до відчуття колективної відповідальності, яку ясно сформулював кілька місяців тому. «Він не хотів залишити по собі у цьому світі жодної прихованої провини, за яку не відповів», — сказав він суддям. — Так, він відповідальний за речі, за які мав відповідати». Так, він визнає «ступінь провини». Так, він був «поборником Адольфа Гітлера, його руху і його Рейху».

Далі з’явилося «але», яке було широким і всеосяжним.

Він відчув потребу повернути увагу суддів до тих слів, які сказав у квітні, які тепер непокоїли його і вимагали додаткового уточнення. Він мав на увазі своє визнання «тисячі років», слова, за які вчепилися Джексон, Шовкросс та інші прокурори, але його неправильно зрозуміли. Після довгих роздумів Франк збагнув, що був недостатньо обережним і припустився помилки, промовляючи ті слова. З плином часу він побачив нову реальність, в якій Німеччина вже заплатила належну ціну. Тож він сказав: «Всяку можливу провину, яку ніс наш народ, уже повністю змито» {637} 637 [87] Всяку можливу провину: там само, 385. / [с. 500] .

У судовій залі усі уважно слухали, а Франк продовжував. Провину Німеччини змито «поводженням наших недавніх ворогів на війні з нашим народом і нашими солдатами». Ця поведінка була повністю вилучена з судового процесу, казав він, це однобоке правосуддя. Масові злочини «з найстрашнішими ознаками» були вчинені проти німців росіянами, поляками і чехами. Мабуть, несвідомо, але він знову зачепив тему протистояння між групами.

Дивлячись на своїх сусідів по лаві підсудних, він далі поставив запитання: «Чи судитиме хтось коли-небудь когось за ці злочини проти німецького народу?» {638} 638 [88] Чи судитиме хтось коли-небудь: там само / [с. 501] . Питання зависло у повітрі. Це питання перекреслило попереднє визнання часткової вини.

Після Франка один за одним виступили чотирнадцять інших обвинувачених. Жоден з них не висловився про визнання відповідальності.

Після того, як виступив останній з них, лорд-суддя Лоуренс оголосив перерву у слуханнях до 23 вересня. Того дня буде оголошено рішення суду.

На момент завершення судового розгляду Лемкін все ще не знав жодних новин про свою родину. Тільки в середині вересня, під час перерви у слуханнях, він дізнався, що випало на долю Белли та Йозефа. Інформацію він отримав від свого брата Еліаса під час того, як вони возз'єдналися у Мюнхені. Він дізнався, що його родина була частиною «матеріалів справ Нюрнберзького процесу».

Те, що Еліасу вдалося вижити, було справжнім дарунком долі, і про це мені розповів його син Саул Лемкін. У липні 1941 року, коли вся сім'я поїхала з Вовковиська на відпочинок, Саулові було дванадцять. Він згадував: «Ми були на дачі, коли моя тітка сказала, що на війні щось сталося, і ми увімкнули радіоприймач». Вони почули, що Гітлер розірвав пакт про ненапад зі Сталіним і розпочав операцію «Барбаросса», що німці окупували Вовковиськ через тиждень, і що Белла та Йозеф потрапили у пастку, а разом з ними і решта родини, яка залишилася вдома.