Алекс Грей (Нижегородов) - Одержимість

Серпень невблаганно котився до свого логічного завершення, ховаючи в собі всі секрети літа, що минало. Така вже доля у червня — готувати нові зустрічі, у липня — збувати чиїсь мрії, зате, в серпня зовсім інша місія — залишати спогади на моніторах комп'ютерів або на глянці невеликих фотографій, які можна заховати від будь-яких очей або, навіть просто знищити. Але, на відміну від фотографій, неможливо стерти з пам'яті вечори, що зберігають в собі червоне сонце, що невпинно занурюється в море, чи ночі з мерехтливими на чорному південному небі зірками, які, як ніхто інший знають найбільше людських секретів і таємниць. Ці зірки, місяць, а ще світло старого маяка, були і залишаються свідками раптового спалаху між двома абсолютно сторонніми до цієї зустрічі душами. Вони не раз висвітлювали прохолодну поверхню моря, яка, не тільки бачила, але і обіймала вже не просто закохані душі, а їх тремтячі від холоду тіла. Переповнені зали аеропортів і терміналів з позначенням «Виліт», довгі потяги, що забирають на північ чиїсь мрії і думки про нове майбутнє літо, дороги, розігріті шинами коліс автомобілів, які несуться через гори і перевали, зриваючи потоком вітру перше пожовкле листя, короткі СМСки, які повідомляють про те, що хтось вже встиг скучити за іншим, хоча літак з одним з цих двох ще навіть не вирулив на злітну смугу, переповнені фотографіями і текстами соціальні мережі, і пісні, і вірші про літо… Всі, хто старше тридцяти, живуть спогадами, ті, хто ще не досяг такого віку, ще сподіваються на мрії. Дорослі пишуть романи, а діти — звичайні твори на тему «Що таке щастя?», або «Як я провів літо…»

Саме, в цих творах на тему «Як я провів літо» завжди є фрази про море, про пальми, коралі, які можна не просто побачити на картинках, а й помацати, занурившись на дно Червоного або Егейського морів, про село на березі тихої річки, де можна просто лежати і дивитися на хмари, мріяти про далекі краї і країни, засипати під спів птахів і, прокидатися з півнями, про ліс, в якому можна зустріти справжнього зайця або перепілку. У цих творах найчастіше присутня дитяча безтурботність і впевненість в тому, що літо обов'язково повториться, і це свято ще неодноразово до них повернеться. Але в жодному такому творі не буває ані слова про хвилюючі зустрічі і безсонні ночі, про перші поцілунки і перші подаровані букетики з польових квітів, про зорепад, який вони вперше спостерігали разом, коли сиділи на теплих каменях, а його рука лежала на її плечі, а її рука — на його талії. І немає в тих дитячих зошитах ані перших переживань, ані перших поцілунків, немає там перших побачень і прогулянок по набережній, де, тримаючи один одного за руку, просто не вистачає сміливості вимовити лише одну фразу. Про це не пишуть в дитинстві, більшість соромиться своїх почуттів, не знаючи, що саме ці перші почуття є найщирішими, і тому, зберігають їх у вигляді найтепліших і приємних спогадів…

Життя, як і Ермітаж, можна проскочити за одну мить, не помітивши і не зрозумівши суті всього, що відбувається. Для когось ціле життя — це лише виконання обов'язків і чиїхось бажань, в яких відсутня мрія і романтика. За сто років такого життя можна не помітити жодного заходу сонця і не зустріти жодного світанку, не зрозуміти сенсу величезного багатотомного роману і не побачити восени жодного жовтого листка. А можна в маленькому віршику знайти для себе відповіді на всі питання, затриматися біля невиразної, на перший погляд, картини Моне і побачити в ній мільйони фарб і відтінків, очі, посмішку і сльози, дощ і сонце… Іноді чотирьох днів шляху і чотирьох тисяч кілометрів досить для того, щоб зрозуміти багато, знайти нових друзів і прийняти важливі рішення…

…Алекс під'їхав до будинку з невисоким зеленим парканом за яким було видно ідеально підстрижену галявину, серед якої, немов іграшкові, стояли невисокі дерева. Трохи далі виднівся невеликий і на вигляд дуже затишний будинок з червоним черепичним дахом. Від воріт до будинку вела доріжка, вимощена старовинною бруківкою, а з боків від доріжки росли кущі величезних жовтих, червоних і білих троянд. Вся ця картина нагадувала чарівний будинок з казки про Снігову королеву. Алекс припаркував своє Peugeot на узбіччі і вийшов з машини. Машина Лес стояла прямо перед воротами. Підійшовши ближче, через відкриту водійську дверку Алекс побачив, що Лес наполегливо щось шукає в сумці.

— Привіт, руденька. — сказав він і присів біля неї навпочіпки.