Алекс Грей (Нижегородов) - Одержимість

Алекс так різко загальмував, що Аня ледве втримала в руках свій рюкзак і книгу. Він звернув на узбіччя, але, зупинившись, продовжував сидіти якийсь час і дивитися на Аню, намагаючись зпівставити все, що вона йому розповіла. Він не вірив в долю, не вірив в збіги, не вірив в знаки, але в цей раз все складалося зовсім не так, як бувало раніше. Він знову почав проводити паралелі, намагаючись зв'язати всі події останніх днів в одне ціле. Постоявши кілька хвилин, він мовчки, не промовляючи ні слова, знову виїхав на дорогу.

— Так, — продовжувала Аня, дивлячись йому прямо у вчі, — Я вже кілька разів оформляла обкладинки і малювала ілюстрації до книг. Не скажу, що мені подобалися такі замовлення, але бувало цікаво. Адже, щоб намалювати хочаб одну картинку, треба було прочитати і вникнути в твір. Якось треба було намалювати ілюстрації олівцем або фломастером до коротеньких життєвих розповідей. Всі вони були про любов, в кожному з них був свій сюжет і своя родзинка. Вони не були схожі одина на іншу, тому я малювала для кожного свою картинку. Бувало, що малювала я по три-чотири штуки за день, а були і такі, що доводилося витратити на одну розповідь і кілька днів. Уяви — він, вона, столик на двох десь в парку, вітер приносить до них перше жовте листя і опускає прямо на їх стіл. Вони зустрічаються, розходяться, думають один про одного, мріють, пишуть листи, потім доля знову їх зводить разом, і знову випадково, але вже в іншу пору року і в іншому менш романтичному місці, але все одно вони не можуть забути ті почуття, що спалахнули між ними… Я намалювала штук двадцять варіантів, але всі вони мені не подобалися, в них просто не було душі і тепла, яке було в цьому оповіданні. Автору подобалося, а мені ні, уявляєш. Але потім я намалювала просто фрагмент столу і чашку з кавою, а поруч лежала звичайна чайна ложечка. Розумієш, звичайні і банальні речі, які оточують нас всюди і повсякденно, але вони так оживили сторінку з текстом, що не тільки мені, всім сподобався цей малюнок, а потім його взагалі затвердили на обкладинку. З твоєю книгою було трохи по іншому. Боря просто сказав, що є збірник, у нього вже є назва «8:14», і потрібно щось придумати, обіграти. Але я не хотіла малювати просто так і мені прислали в електронному вигляді кілька твоїх сторінок. У мене були варіанти табло в аеропорту з номерами рейсів літаків, де всі скасовані, лише рейс 0814 готується до польоту. Потім була ідея з дошкою в якомусь математичному вузі, де формули, цифри, інтеграли, дроби, а посередині обведене кілька разів це число. Ще одна думка була, типу в записнику, що потрапила під дощ, змилися всі цифри, і лише ці чотири залишилися і легко читаються. Але я почитала кілька віршів, різних, і сумних і… дуже сумних, і вирішила, що це просто час, коли треба любити, коли потрібно зосередиться на щось важливе, значне, а не на дрібницях, які відволікають нас від цього найважливішого, і не важливо, ніч це чи день, чи, взагалі, ранок. І ось у мене вийшли електронні цифри на небі над дахами старого міста, де живуть ці літературні герої, де вони не сплять, пишуть, шукають правду і істину, знайомляться в інтернеті і розлучаються назавжди, але вже в реалі. Ось я і втілила цю ідею. Борису сподобалося, Максу теж, як він повідомив, але тоді я не знала, хто він. Але найдивовижніше це те, що ми всі перетнулися. І я, і ти, і Макс… І не було тут ніяких приготувань і планів на цю зустріч. Якщо чесно, то, коли я почала зпівставляти всі моменти і події останніх днів, то мені стало моторошно. Я ж не все тобі розповіла, чому я поїхала від Бориса напередодні свого дня народження. Я працювала над однією картиною, у мене давно була ідея намалювати не просто пейзаж чи портрет, а поєднати природу, душу і тіло. Раніше я купу разів починала, але у мене якось виходило все не те, а в цей раз ну просто як поперло, я увійшла в такий раж, що не могла зупинитися, а тут Боря каже, що потрібно терміново придумати і намалювати обкладинку ще для однієї книги. Дав завдання і пішов на своїй яхті в море, а я залишилася сама. Після твоєї збірки, я не малювала більше обкладинок, просто спогади від твоїх віршів, були дуже сумними, не знаю, чому у тебе все так… ну хочеться плакати, якийсь безвихідь просто. І я поїхала, щоб не зіпсувати і не прогнати натхнення, яке жило тоді в мені. І ось, через твою книгу я тікаю від чоловіка і зустрічаю тебе. Тоді я ще не знала, що ти — це ти, а потім… Коротше, ти все і сам знаєш. — Аня замовкла і розвела руками. Книга лежала на її колінах, на обкладинці, дійсно були дахи старовинного казкового міста з каплицями, з флюгерами і черепицею різних кольорів і відтінків.