Алекс Грей (Нижегородов) - Одержимість

— Доброго ранку, — весело сказав Алекс, — як спалося?

— Слухай, Ал. Я вчора багато всякої фігні наговорила? А то я й половини не пам'ятаю. Я, якщо чесно, смутно пам'ятаю, як в цьому ліжку опинилася.

— Та, ні, зовсім небагато. — відповів він. — Все нормально, ти про Бориса свого розповідала і все, нічого інтимного і ніяких одкровень у твоєму оповіданні не було. Ти як почуваєшся? Голова не болить?

— Ні, ти знаєш. Твій Макс, він реально чарівник. Якщо чесно, то у мене завжди, навіть від маленької дози шампанського, якщо воно паленное, одразу починає боліти голова, а тут другу ніч поспіль, та ще й таку кількість, і нічого. І я виспалася нормально, правда. — вона посміхнулася, і Алекс, дійсно не побачив на її обличчі втоми чи слідів від двох випитих пляшок прованського вина. — Голова не болить, але кави хочу, якщо чесно, то і поїсти чогось би не завадило.

— Ну, ти давай, збирайся. — Алекс взяв свій телефон в руку, набрав номер, але на тому кінці лінії повідомили про відсутність абонента. Він подивився на Аню і сказав. — Я чекаю тебе внизу, в барі. Тобі що замовити?

— Мені, млинців, з чим завгодно, багато кави і ще еклер хочу. Ти йди, а я зараз швидко, в душ, переодягнуся і розвію твою самотність в порожньому барі на березі Адріатичного моря.

Алекс чекав її в кафе зовсім недовго. Вона з'явилася як раз тоді, коли офіціант приніс їхнє замовлення. Аня була одягнена в тонкі білі джинси і білу майку, на якій чорними літерами було написано Rock-n-roll forever!

— Прикольна маєчка. — Алекс посміхнувся, і, відсунувши стілець, допоміг Ані сісти.

— А ти не пам'ятаєш, якою фразою ти мене зустрів там, в Малазі? — запитала Аня, взявши в руки горнятко з кавою.

— Ні, нагадай.

— Ти тоді, дуже схоже сказав, навіть з тією ж інтонацією. «Прикольний кулончик». Не пам'ятаєш?

— Про кулон пам'ятаю, а самої фрази ні. — Алекс посміхнувся і знизав плечима. Вони їли і пили каву, згадуючи їх знайомство. Здавалося, що це було так давно, а не три дні тому. Ще три дні тому Алекс навіть не підозрював про існування Ані, так само як і вона не знала про те, що буде їхати на батьківщину в машині з чоловіком, який, можливо, разом з нею в дитинстві засмагав на одному пляжі і стрибав у море з однієї і тієї ж скелі. Алекс був трохи старший за неї, швидше за все, тому вони і не зустрічалися в дитинстві. Аня весь свій час проводила за мольбертом, друзів було не багато, тому і не дивно, що, проживши разом в одному місті багато років, вони з Алексом так і не перетнулися жодного разу. І ось тепер, в активі їх «спільного життя» були три дні в замкнутому просторі і три разом проведені ночі, була вже не одна разом випита чашка кави, еклери, вино з горла і потаємні розмови. Про це думав він, коли дивився на зголоднілу Аню і згадував їх першу спільну паелью. Про це ж думала вона, коли вони, від'їхавши від готелю, мчали по вузькій дорозі до Словенського кордону.

— Знаєш, про що я думаю? — запитала Аня.

— Ну? — кивнув головою Алекс.

— Що дивно, все ж таки, що ми з тобою зустрілися, ні, правда. За ці дні я багато чого переосмислила і на більшість речей подивилась зовсім по іншому, ніби подивилася на картину під іншим кутом. Ось ти, начебто, нічого такого не казав, просто слухав і все. Я ніколи не любила психотерапевтів, тому що їм потрібно було розповідати про себе, душу вивертати, а я цього не вмію робити, а ось тобі мені просто так хотілося розповідати, було легко і приємно. І не просто для того, щоб тобі розповісти, це було потрібно більше мені самій, бо в процесі розмови я перенеслася в ті часи, знову пережила те, що переживала двадцять і десять років тому. Я казала тобі про все, але ти хоч помітив, що скрізь мене переслідувала одна річ?

— Одержимість?

— Саме вона… — якось дуже сумно відповіла Аня. — Може бути, саме через цю хворобу у мене все не зовсім так, як хотілося б?

— Чому, хворобу? — запитав Алекс.

— Та, тому що одержимість — це хвороба, це доведено, і в багатьох книгах описано. Правда, майже всі релігії вважають, що одержимість — це взагалі пов’язано з містикою про чортів, тобто вселення якогось духу або, як вони кажуть, біса. Але це не про мене. Я дійсно одержима, це правда. І в мені, дійсно, живе якась невідома сила, яка не відпускає від мене ні живопис, ні Вадима, але це точно не біс. Он, Макс твій, теж, схоже, з головою не дружить. Поинути все, заради того, щоб копатися цілими днями в землі, і все заради чого?

— Ну, заради чого?

— А, хрін його знає, я і сама не зрозуміла. Він просто живе в своєму світі і все. Живе і не думає про те, що буде завтра і що буде з тими, хто його завтра перестане цікавити. Ти — цинік, але в порівнянні з ним, ти просто пацан. Його цинізму взагалі немає меж, я навіть не розумію, як такі люди взагалі можуть спати спокійно. Хоча вино його, скажу тобі чесно, не дивлячись на смак і запах, дуже навіть нічого. — вони засміялися разом, згадавши вчорашнє розпивання вина на березі Адріатичного моря.