Алекс Грей (Нижегородов) - Одержимість

Потім настав черговий навчальний рік, у мене були нові студенти, нові виставки, школа працювала і набирала обертів, я ставала все більш популярною. Я мала все, про що тільки можна було бажати: і успіх, і визнання, і роботу, пов'язану з улюбленою справою, яка, до речі, приносила дуже хороші доходи. Поруч зі мною був вірний і надійний чоловік. Здавалося, що я стала по-справжньому щасливою. Одного разу, Борис приїхав з чергового відрядження, ми сиділи в мене вдома на дивані і пили вино. До речі, про вино. — Аня взяла в руки пляшку, приклала горлечко до губ і закинула голову. Але пляшка виявилася порожньою. — Блін… — тільки й сказала вона і полізла в рюкзак за черговою пляшкою. Пляшку і штопор вона простягнула Алексу. — На, допоможи дівчині. — Алекс відкоркував пляшку, і знову знайомий запах переніс його на якусь мить в старовинний Прованс. Відсьорбнувши з горла чергової пляшки, Аня продовжила свою розповідь: — Ми пили вино і розмовляли про різне. Потім він відкрив свій ноут і показав мені фотографію. На фото красувалася шикарна вілла. Однією стіною вона впиралася в скелясту гору, а інша сторона з величезним патіо виходила прямо до моря. Навколо на вітрі розвивалися пальми, а на морі біля причалу на хвилях погойдувалися дві білосніжні яхти.

— Прикольно. — сказала я. — І що це?

— Хотіла б жити в такому будинку? — грайливо спитав він, і я відчула, що він не жартує.

— Тільки не кажи, що ти зняв цей будинок і запрошуєш мене в гості.

— Не скажу, тому що я не знімав цей будинок і в гості тебе не запрошую. Я просто купив цю віллу, — він зробив паузу, розлив по келихах вино і подав один мені. — Я купив її для нас з тобою, якщо ти не проти, звичайно. Я не хочу, щоб ти була у мене в гостях, я хочу, щоб ти була в цьому будинку господинею.

Я вже давно звикла до його сюрпризів, але такого я не могла навіть намрієте собі. Ми випили й поцілувалися. Без зайвих питань, я, звичайно ж, погодилася. Мені було все одно в якому статусі я там буду, в статусі дружини чи коханки, мені було байдуже. Мені просто хотілося бути з ним.

— А це де? — запитала я. — До роботи як я буду добиратися?

— Дурненька. — він посміхнувся і так ніжно поцілував мене, що я просто полетіла на небеса. — Працювати ти будеш прямо там, там в тебе буде своя студія, майстерня, кабінет, приймальня, все, що ти захочеш. Правда, викладати ти не зможеш, бо цей будинок знаходиться в Малазі. Знаєш де це?

— В Іспанії? — невпевнено відповіла я.

— Ага. Ну, то як? Ти згодна?

— А коли треба їхати. — я була в такому шоці, що не могла зібрати в купу свої думки.

— Ну, коли скажеш, коли ти будеш готова, тоді і поїдеш. Ось квитки на літак з відкритою датою. Ти скажеш, летимо завтра, значить, полетимо завтра. Скажеш через півроку, я буду чекати півроку…

…Через місяць таксі везло мене по звивистій гірській дорозі до казкового Андалузького узбережжя. Борис полетів туди раніше у справах і чекав мене в цьому будинку. Я сиділа в машині і думала про те, як же все таки буває дивно в житті. Адже ким я була? Звичайною дівчинкою зі звичайної радянської родини, не бідної, але і не дуже заможної. Курортний продаж всіляких пилозбірників і здача кімнати туристам давали нам з батьками додаткові доходи, але багатством це назвати було складно. І ось тепер, в Криму залишився мій власний будиночок, у мене є своя галерея, яку я віддала в управління своїм учням, за умови, що вони збережуть там нашу школу, а сама я мчу до мрії будь якої нормальної людини. Будинок на березі моря, де можна займатися своєю улюбленою справою тоді, коли це тобі зручно. Не потрібно щоранку бігти на роботу, щоб не запізнитися до дзвінка першої пари, а можна спокійно, з чашкою чаю, сидячи на веранді свого будинку писати картини. Ну, хіба це не мрія, скажи? Борис часто виїжджав у справах, залишаючи мене вдома одну. Ніяких відносин ми не оформляли, він не пропонував, а я не наполягала. Нам було добре і комфортно. Він так про себе нічого мені і не розповідав, я не знала, чим він займається, знала лише, що у нього якийсь бізнес, до нього приходили друзі, приїжджали всі на дорогих машинах і з охороною. Часто ми влаштовували для них вечірки, точніше, ці вечірки були більше схожі на світські раути з лакеями і шампанським. Але мені подобалося таке життя. Якщо чесно, то я навіть не знала, чи була в нього сім'я, чи був він одружений, і чи були у нього діти. Я вирішила, що, якщо захоче, то він сам мені про все розповість. Так ми прожили кілька років. Одного разу за вечерею він сказав, що хотів би, щоб я зайнялася чимось більш сучасним, ніж живопис. Так я і сама стала помічати за ним якусь дратівливість, коли я довго не виходила з майстерні.