Алекс Грей (Нижегородов) - Одержимість

Він подарував мені діаманти, прямо в каюті примусив одягти сережки, кільце і кольє. Я подивилася в дзеркало і зрозуміла, що це багатотисячне кольє зовсім не пасує мому кулону, але Борі нічого не сказала. Потім був тиждень подарунків і сюрпризів, де ми тільки не побували і якого тільки шампанського не пробували. А потім, коли ми повернулися на берег, він підвів мене на причалі до білосніжної моторної яхти, невеликої, але і не маленької, і сказав, що вона моя. Здавалося б, ось воно, щастя. Так, будь хто б на моєму місці вже помер би сто разів від такого щастя, а мені через тиждень захотілося від нього просто втекти. Я не знаю, на зовсім, чи на якийсь час, але мені просто потрібен був час в собі розібратися. Ось тому я пристала до тебе в Малазі, мені було дуже сумно і самотньо, потім ти мені влаштував справжнє свято у Макса. І, знаєш, чому я на тебе злилася? Адже, ваша з Ілоною розмова, підслухана мною, та й ці незрозумілі і недоречні наміри Макса, все це було лише приводом для того, щоб вихлестнути накопичену злість, злість за те, що не Боря мені влаштував це свято, а ти, не Борис слухав всі мої життєві історії, а, знову ж таки, абсолютно незнайомий чоловік. Та, навіть справа не в цьому, якщо чесно. Справа в тому, що всі ці брюлики, лімузини та яхти, подаровані мені разом з екіпажем, не значать для мене абсолютно нічого, бо немає в них найголовнішого — душі. Знаєш, чим ти мене підкорив одразу? Тебе зацікавив мій кулон, а Боря, за дванадцять років спільного життя жодного разу не запитав мене, звідки він у мене, чому я не знімаю його ніколи і ніде, і, взагалі, він жодного разу не поцікавився моїм минулим життям. Якось я почала йому розповідати про те, як я стала художником, а він, через п'ятнадцять хвилин моєї розповіді, запитав, чи не хотіла б я злітати з ним на Крит, бо там у нього є деякі справи. І після цього я ніколи більше не заводила з ним розмови про життя. За дванадцять років він мені дарував буквально все, але жодного разу не подарував букета квітів, жодного разу не сказав, що любить мене, не написав жодного кривого вірша до дня народження, не пригостив мене кавою з термосу або з паперового стаканчика. Він просто не розумів, наскільки для мене це важливо. Але, найстрашніше це те, що я не люблю його, а люблю зовсім іншого, але живу, тим не менш, з Борисом, тому що мені зручно, комфортно і… я просто звикла… Вона приклала пляшку до губ і закинула назад голову, потім, поставила пляшку перед собою, відкинулася спиною, поклавши за голову руки на прохолодний камінь, що лежав позаду неї. Вітер стих, але море продовжувало шуміти, накочуючи свої хвилі на скелястий берег. Мільйони зірок на чорному небі здавалися куполом величезної парасольки, і було відчуття, що якщо зараз закрити цей парасольку, то одразу ж настане день. Алекс думав про дивну долю людини, що мала у житті все: і любов, і улюблену справу, і роботу, пов'язану з цією улюбленою справою, і те, що вона називала просто достатком, але те, що не вкладалося навіть у поняття «багатство» для середньостатистичного обивателя. Здавалося б, що ще треба для людини, яка одержала від життя все? Але він бачив, як її роздирали внутрішні сумніви, вона шукала чогось, постійно намагаючись бути тією, яку уявляла собі у своїх історіях, але насправді, вона була представником зовсім іншого стану, але з душею вільного художника, яка так безжально мучила її. Деякий час він сидів і думав про це, а потім звернувся до неї:

— Ань. — покликав він. — Аня, ти що, спиш? — запитав він, коли не почув від неї відповіді.

— Ні, не сплю, просто плачу. — Алекс по її голосу зрозумів, що вона не бреше. Він хотів сказати їй одну важливу думку, яка сформувалася у нього за час їхньої спільної поїздки, але, передумавши, просто сказав:

— Ань, досить бухати, ходімо краще в номер.

– І з чого ти взяв, що я бухаю? — запитала вона. — Це ж еліксир кохання, мені Макс так говорив, і я маю намір йому вірити. А, знаєш, краще б я бухала, тим пачее, що вже й нічого. — Вона перевернула пляшку догори дном — пляшка була порожня.

— Ходімо. — Алекс підвівся і встав прямо перед нею. — Підемо, правда, вже пізно. У нас ще буде більше тисячі кілометрів, щоб поговорити. Він простягнув їй руку і допоміг піднятися. Вони повільно пішли в бік готелю. Щойно вони увійшли в номер, Аня одягнена звалилася на ліжко і одразу заснула. Алекс зняв з неї босоніжки і накрив ковдрою, а сам ліг на диван і теж провалився в сон. Прокинувся він, коли сонце було вже високо. Аня спала міцним дитячим сном, з головою накрита тонким покривалом. Коли він вийшов з душу, то побачив, що Аня вже не спала, вона просто лежала з відкритими очима і дивилася на небо, яке було видно крізь нещільно закриті штори.