Галина Пагутяк - Гіркі землі

Може, лишитися тут, віддавши себе на поталу зливі, хай вимиє з неї всю гіркоту? Від цього вона не помре, хіба що блискавка вдарить випадково. Але вона не хоче, щоби було боляче, а щоб нагадувало сон — заснути й не прокинутись, не знаючи, що ти вже померла. Звісно, то все дурниці. Це вона пережила у вісімнадцять років — непереборне бажання померти. Зараз вона просто депресує: очі розплющені, в голові туман, а в грудях кубло гадюк чи гніздо ос, які намагаються вирватися назовні, а цього ліпше не треба. Треба, щоб оси сиділи тихо, бо прийде хтось і спалить гніздо чи вкине у відро з помиями.

Зашуміли кущі, війнуло холодом: десь уже пройшов дощ, але вся вода з хмари не вилилась, прямує сюди. Ліля сіла, обтрусила з себе травинки, озирнулась. Нафтова гойдалка ворухнулась, закивала так-так, ропа попливла по невидимій трубі — бориславський скарб, який майже ніц не вартує, бо є Сибір, Аравійська пустеля, Каліфорнія. Ніхто нині не пам’ятає Борислав як місто нафтовиків, але позаяк пів-Борислава виїхало до Італії на заробітки, то він ще дасться чути, аякже!

Це не думки дівчини, що втекла в гори, аби виплакатись на самоті й отримати від Бога якийсь знак-пораду, що їй далі робити, але такий, аби вона його зрозуміла. Це не думки Господа, бо слава — не така річ, щоб Він нею переймався. І не думка самого Борислава як частинки ноосфери. Це — думка тих, кого Ліля як джерело фінансування своєї родини може нарешті зустріти, хоча досі не здогадувалась про їхнє існування, бо не потребувала нічого, окрім води, котрою мусить наповнити свій глек, принести додому і вилити у діжку, в якій немає дна. Про відсутність дна вона вже здогадалась, але не знає, що має з цим робити, бо ніколи не чула, щоб хтось з її знайомих міг щось із цим зробити. Звідти, звідки вона приїхала, ніхто не повертається назовсім — тільки в труні. Повертаються ненадовго: на Різдво чи Великдень, на похорон чи весілля, аби посипати сіллю власні рани, помазати медом рани батьків і дітей, прикрасити штучними квітами, гіпсовими ангелами, гномами, буськами такі нестерпні для ока руїни. Це вони вміють. А вона цього так і не навчилась. І зараз злетіла, як пташка, на Верхи, вище, ніж колись злітала в своєму короткому житті, і серце відчуває, що десь тут є прочинена брама для неї. Якщо вона не відшукає її, то громи і блискавки, що вирують зараз у ній, розірвуть її на частини, і вона вже ніколи не збере саму себе.

Дівчина обхопила коліна руками. На горі було свіжо, а з яру неподалік пашіло задухою. Вона виразно відчула запах яблук — білий налив, бо яблучний рай починався з білого наливу, — яблук, які доспівали і відразу падали на землю, їхня ніжна плоть вкривалась плямами від удару. Падалиці коштували на базарі дешево. Мама якось принесла ціле відро. У них у дворі колись ріс білий налив, але потім старе дерево, що вже не родило, хтось зрізав. Ліля росла, а дерево старіло. Вона наливалась соком юності, а яблуня всихала. Вона відчула, як зараз вони наближаються одна до одної, мов два потяги, що раптом опинились на одній колії, бо хтось неуважно перевів стрілки, і ось-ось зіткнуться. Бо вона почула запах яблук із яру, де в здичавілих садах доживали віку старі будинки колишнього Борислава. Не могла доладно перекласти думку словами, просто спогад про білий налив боляче штовхнув її в груди, приглушивши звук першого грому. Не залишилося надії, що вітер віджене чорну хмару. Чим довше триватиме ця суха канонада, тим потужнішою буде злива. Ліля вагалась. В кишені ні копійки, щоб ускочити в автобус. І поблизу жодної крамниці, де можна перечекати грозу. Вона вже пройшла досить великий кавалок дороги, і так само доведеться вертатись додому пішки.

Наступний ляскіт грому. Небо освітилося синювато-білим світлом. Ліля побігла вниз глинистим схилом, що через тінь величезних дерев ніколи не заростав травою і міг бути стежкою, а міг і не бути. На скам’янілій землі не залишалось слідів. Ліля опинилась на дні яру, який розтинала звичайна ґрунтова дорога, колись посипана гравієм, з ямами, в яких давно висохла вода, а решту заполонила рослинність, що їй ніхто не чинив спротиву. Перший будинок з вікнами без шибок викликав у неї такий жах, наче вона побачила людину без очей, примусив здригнутись усім тілом. За погнутою скаліченою металевою огорожею з прорваною сіткою шаленіли від безкарності бур’яни. Але то був один такий дім, що вже втратив подобу житла. Наступний був заселений, але видно, що люди дуже тихо жили, доживали. Ліля подумала, що, може, їй то все сниться: і гроза, і вулиця зі старими будинками, хоч вона знала, що Борислав — ніби стара латана верета, кинута на рівнину і висипи. Кожна латка різної форми і кольору, але всі вони кріпляться до однієї основи. Сон це чи не сон — хіба не все одно. Вона просто шукає, де б сховатися від війни чи від грози. У сні то буде війна, в реалі — гроза. Ліля подумала, що цією дорогою вона зможе спуститися в діл і вийти на головну вулицю, що розтинає Борислав від Губичів до Мразниці, дійде до пожежної частини, а тоді поверне вправо. Але дорога раптом вперлась у город, наїжачений тичками для квасолі, що височіли над суцільним зеленим плетивом. Хвіртка була закручена дротом. Все — прийшла.