Лоран Гунель - День, що навчив мене жити

– Ти вважаєш це дивовижним тому, що ніколи про ці події не чув, але ніхто не дивується речам, які щодня відбуваються довкола нас…

Джонатан нахмурився.

– Що ти маєш на увазі?

– Наприклад, чи ти колись замислювався, що роблять птахи, щоб літати групами?

– А що в цьому дивного?

– Чи тобі відомо, що вони здатні різко змінити напрямок, всі разом, одна одної не торкаючись? Тоді як вони дуже близько.

– Гадаю, вони орієнтуються на того, хто перебуває на чолі групи. Їм доводиться летіти дуже близько, бути надзвичайно мужніми, зосередженими й швидко реагувати…

Марджі з усмішкою похитала головою.

– Це не пояснює згаданого феномену. Науковці виміряли час, потрібний для того, щоб птахи змінили напрямок одразу після зміни курсу птахом-очільником. На це йде менше часу, ніж потрібно для того, щоб нервовий імпульс дійшов від ока до мозку й від мозку повернувся до ока.

Зацікавлений Джонатан мовчки дивився на неї.

– Так само загадкова поведінка риб, які плавають косяками, – додала Марджі. – Дослідження виявили очевидність речей, які розбурхують уяву: коли їхні очі закрили матовим склом, щоб зробити незрячими на час проведення експерименту, риби залишалися на своєму місці всередині косяка і далі рухалися, пречудово зберігаючи орієнтацію.

– Напевно, їхнє переміщення створює хвилі у воді, потоки, що їх усі мають відчувати…

– Так, власне, й думали. Тоді дослідники перерізали на рівні слуху нерви бічної лінії у досліджуваних риб, але їхнє плавання залишалося навдивовижу синхронним з переміщенням усіх інших.

– Це справді розбурхує уяву.

– Так само не мають пояснення і тому, як поштовим голубам вдається знаходити свою домівку, коли їх залишають за сотні кілометрів в абсолютно незнайомому місці, спонукаючи долати шлях, по якому вони доти не літали.

– Так як і перелітні птахи…

– Точно. Спершу думали, що батьки пояснюють шлях пташенятам. Тож дослідники забрали пташенят одразу після народження. Коли малята виросли і змогли літати, їх підкинули вгору. Вони кинулися в небо й, інстинктивно пролетівши над половиною планети, знайшли своїх батьків точно в тому місці, де ті перебували, вилетівши кількома тижнями раніше…

Замислений Джонатан якийсь час мовчав. Вдалині виднілась групка човнів з червоними вітрилами, які пливли разом. Вочевидь, вітрильна школа. Через слабенький вітер вони були майже нерухомі й злегка колихалися на місці на лагідних хвилях.

– До чого ти ведеш? – нарешті запитав він.

– Великий кембриджський біолог Руперт Шелдрейк висунув гіпотезу про існування чогось, що єднає живі істоти між собою, і не тільки людей. Щось, що він назвав морфічним полем.

Джонатан скривився.

– Я чув про поля магнетичні і гравітаційні… ніколи про поля морфічні.

– Це щось на зразок невидимої матриці. Простір, який огортає живих істот, що перебувають у відносинах одні з одними, і дає їм змогу зберігати форму постійного контакту. Зв’язок, який не стирається ні часом, ні відстанню.

– Ні відстанню?

– Так.

– Це трохи схоже на маячню. Я ще можу уявити, що виділяються хвилі або вже й не знаю що, які сприймаються іншими і завдяки яким ми залишаємося поєднаними з іншими, але коли я вирушаю в подорож у протилежний кінець планети, то не розумію, як таке може діяти.

Марджі похитала головою.

– Власне, це аж ніяк не хвилі. І не електричне чи магнітне поле, яке справді слабне з відстанню. Можливо, це те, що найбільше розбурхує уяву: це зв’язок зовсім іншого порядку, на іншому рівні, так начебто ми пов’язані в іншому вимірі, незалежному від часу і простору. Так начебто під’єднуючись час від часу до цього виміру, ми одразу дістаємо доступ до інформацій, які він містить і які нас єднають.

– Це настільки неймовірно, що ошизіти можна…

– Отже, ще раз: сьогодні немає наукової певності з цього приводу, а тільки вагомі припущення та низка доказів. А також захопливі експерименти, що їх ведуть такі вчені, як Шелдрейк. Це дозволило б пояснити і щойно згадані явища, і багато іншого.

– Наприклад?

– Чи траплялося так, що ти раптом згадував когось, кого вже давно не бачив, хто, можливо, живе дуже далеко, в іншій країні, і якусь мить по тому та особа тобі телефонує? Або почувши телефонний дзвінок, ти здогадуєшся, що це вона?

Джонатан здригнувся. Таке траплялося з ним не раз. Він приписував це випадкові.

– Існування морфічного поля пояснило б також, чому люди здатні відчувати на собі чийсь погляд, тоді як у них зав’язані очі й вони повернені до тієї особи спиною.