Лоран Гунель - День, що навчив мене жити

Остін Фішер – це просто машина, машина, щоб вигравати .

Заздрість. Саме заздрість підштовхнула цього спортсмена-невдаху висловити такі жахіття.

Зосередься, ти професіонал.

Упродовж своєї кар’єри йому часто доводилося чути неприємні речі. Це частина гри, він зумів привчити себе не надто на них зважати. Звичайно, він регулярно відчував роздратування і навіть гнів, але це щось інше. Ніколи раніше він так гостро не реагував. Чому тепер? Чому? Чому під час турніру, завдяки якому він може ввійти в аннали спорту?

Машина для виграшу, позбавлена почуттів, і в цьому його сила .

Як можна говорити настільки несправедливі речі? Нехтувати величезною працею, до якої він себе примушував упродовж усіх тих присвячених тренуванню років, наполегливою роботою без відпочинку й легкого життя. Змітаючи всі ті зусилля одним помахом руки…

В цю мить у залиту світлом кімнату ввійшов Воррен. Стіни вітальні орендованої на час турніру вілли були засклені й виходили на басейн. Усмішка, яка грала на вустах Воррена, одразу ж стерлася, коли він побачив гравця.

– Щось сталося?

– Ні-ні, все гаразд. Жодних проблем, – відповів Остін, нейтральним, уміло контрольованим тоном.

Воррен уважно подивився на Остіна, а тоді вмостився на бильці канапи навпроти гравця.

– Це… через данського гравця?

Якийсь час Остін сидів нерухомо, зрештою погодився, скривившись. Це все одно, що зізнатися Воррену у своїй слабкості. Якщо починаєш приховувати щось від свого тренера – далеко не заїдеш.

– Я марно намагаюся прогнати його образ і слова з голови, вони весь час повертаються і переслідують мене.

Воррен примружив очі.

– І як вони на тебе впливають?

Остін на мить задумався, оцінюючи те, що відбувалося в ньому.

– Я відчуваю несправедливість, від цього стає сумно, і це відвертає мою увагу. Якщо коротко, я від цього втрачаю самовладання.

– Зазвичай це тебе злить, – уточнив Воррен із заклопотаним виглядом.

– Зазвичай такі речі говорять журналісти, і тоді я злюся. Цього разу це сказав такий же, як і я, гравець, від цього мені, сам не знаю чому, стає сумно. Це завдає мені болю.

Воррен помовчав, потім підвівся.

– Через дві хвилини ти з цього сміятимешся. У минулому я багато працював над подібними проблемами у світі підприємництва. Тут інакший контекст, але схема така сама. Там радше люди перебирали в пам’яті несправедливі докори свого патрона чи недобрі зауваження колег з довгим язиком.

Він узяв карафку, що стояла на низенькому столику.

– Склянку води?

Остін погодився. Воррен налив обом і простягнув спортсмену його склянку.

– Кажеш, що його образ і слова весь час спадають на думку. В якому вигляді? Розкажи детальніше.

– У якому вигляді? Нууу… Як би це сказати… Я бачу його голову, так, як бачив її на екрані телевізора…

– На якій відстані від себе?

– Тобто? Вона в моїй голові, не на відстані…

– Звісно, але якби її треба було локалізувати в просторі як ментальний образ, який ти собі уявляєш, де ти його розмістив би?

Остін зосередився. Не так просто визначити, де розміщується образ спогаду…

– Скажімо… за три метри переді мною.

– Які розміри цього образу?

Остін замислився, намагаючись відтворити образ.

– Він схожий на квадрат, сторона якого один метр.

– Кольоровий чи чорно-білий? Чіткий чи розмитий?

– Кольоровий, чіткий. Колір обличчя п’яниці так і кидається в очі.

– Образ застиглий чи рухливий?

– Це – фільм. Фактично я прокручую в уяві фільм з його інтерв’ю.

– Окей. Тепер опиши його голос, яким ти його чуєш?

– Він голосний, хоча й гугнявий. Я постійно прокручую його слова.

– Окей. Тепер візьми цей образ і відсунь його трішки далі, метрів на чотири-п’ять.

– Навіщо?

– Змінюючи спосіб бачення свого спогаду, ти зміниш своє відчуття щодо нього. Відсунь картинку метрів на чотири-п’ять.

Остін подивився на уявний образ гравця, який рухався, і побачив, як той трохи віддалився. Він кивнув головою.

– Дуже добре, – промовив Воррен. – Тепер поволі зменш його розмір. Десь наполовину.

– Окей.

– А зараз забери кілька кольорів, зроби його менш виразним, безбарвним, майже чорно-білим.

Проводячи всі ці зміни, Остін усміхнувся.

– Дуже добре, – сказав Воррен. – Як змінилося твоє почуття?

– Відчуваю певну відстороненість.

– Чудово. Тепер пограємося з його голосом. Нехай він говорить, але сонним голосом, дедалі повільнішим, тягучим і низьким, голосом, який тягнеться, наче смола. Нехай він говорить ті самі слова.