Лоран Гунель - День, що навчив мене жити

– Ее… дозволю собі зауважити, ми говорили про живих істот, а не про рослини!

– Рослини належать до живих істот.

– Так, але… гаразд, але ж все-таки існують якісь межі. Ти ж не хочеш, щоб я повірив, буцімто я поєднаний з конюшиною, що росте на моєму газоні!

Марджі спокійно усміхнулась.

– Хтозна… Ти ж чув про те, що трапилось із гвинторогими антилопами наприкінці 1980-х років у Південній Африці?

– Чесно кажучи, ні! – відповів Джонатан сміючись.

– Це сталось у Трансваальській савані. Я була там майже тридцять років тому…

Марджі помовчала, перш ніж продовжила, спроквола, ніби слова приходили водночас із тим, як у пам’яті оживали спогади.

– Я добре пам’ятаю червоне сонце на світанку над просторими рівнинами і гарячий подих вітру, який приносив запах хижаків. На цих рівнинах розміщувалися численні заповідники, де мешкали куду, великі антилопи з гвинтоподібними рогами. Вони призвичаїлися їсти листя акацій. І дерева не протестували…

Джонатан розсміявся.

– У них був невеликий вибір!

У відповідь Марджі таємниче посміхнулася.

– Одного дня з невідомих причин у заповідниках одна за одною почали вмирати антилопи. Не зауважили ні нападу хижаків, ні слідів поранень. Наша група біологів витратила два роки на встановлення причини. Те, що ми зрештою вияснили – багато чого змінило в моєму баченні світу…

Джонатан нахмурив брови.

– До тих пір акації не протестували, бо знали, що антилопи з’їдять кілька листочків і йдуть далі. Але того літа антилопи дуже розмножились у заповідниках. Тож з’їдали набагато більше листочків, ніж зазвичай. Тоді дерева у відповідь збільшили кількість таніну у своєму листі, щоб воно стало гірким і відвадило антилоп.

Джонатан з сумнівом глянув на неї.

Марджі продовжила, ніяк на це не реагуючи.

– Але голодні антилопи далі споживали листя, так що акації опинилися під загрозою.

Вона зробила паузу і повела далі:

– Тоді вони почали посилати у свій сік отруту. Їхнє зазвичай їстівне листя стало… смертоносним.

Збліднувши, Джонатан дивився на тітку.

– Та найдивовижніше не в цьому, – сказала Марджі. – Акації передавали повідомлення від одного дерева до іншого. Вони попередили своїх одноплемінників про небезпеку, яка чигає на них, якщо ті дозволять їсти своє листя, як зазвичай. Так, ти правильно розчув: дерева передавали це одні одним, так що кожне почало виробляти таку саму отруту.

Джонатан якийсь час помовчав, перш ніж озватися. Чи є якісь докази? Адже кожна акація могла реагувати індивідуально так само, наштовхнувшись на таку саму проблему.

Марджі повільно хитнула головою, примруживши очі.

– Робити своє листя отруйним стали всі акації в регіоні… включаючи й ті, що росли поза заповідниками, тобто не мали контакту з антилопами. У них не було жодної причини так реагувати… хіба що отримавши інформацію.

У Джонатана сипонуло по спині морозом. Думка про те, що дерева можуть розмовляти, належала до наукової фантастики. Те, що це може бути реальністю, тривожило.

– Чи відомо, як вони це роблять?

– Є кілька здогадів, але нічого остаточного. Відомо, що вони обмінюються хімічною інформацією через коріння в землі, але й це ще не все.

– Розкажи.

– Рослина вміє розпізнавати своїх сусідок, які живуть у землі довкола неї. Якщо йдеться про рослини однієї сім’ї, вона залишає їм місце для розвитку, сповільнюючи ріст власних коренів. Натомість, коли її сусідка чужинка, вона розвиває їх дуже швидко, щоб зайняти територію. Було проведено такий експеримент: порожню, непрозору й герметично зачинену коробку поставили на ґрунт, в який висіяли насіння перцю, розвиток корінців якого постійно вимірювали. Потім дослід повторили, але цього разу в коробці розмістили одну рослину – фенхель. Нагадаю, що фенхель відомий ворог перцю (він поширює в землі й у повітрі хімічні сигнали, які пригнічують його ріст). Отже, фенхель помістили в непрозору й повністю герметичну коробку, яку поставили на ґрунт. Рослини не мали жодних засобів для комунікації шляхом обміну хімічними сигналами. Однак було помічено, що перець почав прискорено розвивати своє коріння, це типова поведінка рослини, яка помітила чужинку на своїй території. Тобто перець зумів дізнатися, що там був фенхель, але як? Таємниця.

– Ошизіти!

Джонатан блукав поглядом по пахучій жимолості, по трояндових кущах, чагарниках, непорушних і величних соснах. Відтепер він дивитиметься на них зовсім інакше.