Лоран Гунель - День, що навчив мене жити

«Дякуємо, Тіффані, нашій спеціальній кореспондентці на фермі поблизу Денвера в штаті Колорадо. Далі про довкілля: на прямому зв’язку з нами знову Джеремі Стенсон з Дога у Катарі. Джеремі, представники ста дев’яноста країн зібралися для обговорення кліматичного потепління. Чи під кінець ухвалили спільну резолюцію?»

«Добридень, Дане. Речник щойно вийшов після прес-конференції. Делегати кожної країни запротоколювали звіти експертів тут, у Дога. Майже всі науковці зійшлися на двох схожих висновках: у найліпшому разі вони передбачають потепління мінімум 4 °С під кінець століття. Нам, міським мешканцям, любителям тепла, цифра 4 °С, дорогий Дане, може здаватись незначною, але науковці французької делегації нагадали, що в минулому був час, коли температура земної кулі була на 4 °С нижчою за нинішню. І уявіть собі, Дане, що йдеться про льодовикову еру… Так, ви добре мене почули, по суті, у масштабі планети 4°С є величезною цифрою; науковці передбачили, що під кінець століття ці додаткові 4 °С призведуть до тотального танення альпійських льодовиків у Європі, це означає, що в долинах Рони, на великій французькій долині, не залишиться ні краплини води, внаслідок чого Прованс стане пустелею. Здається, що цей образ вразив уми, однак, Дане, наразі конгрес, робота якого добігає кінця, не ухвалив жодного рішення. Керівники держав просто вирішили зібратися через два роки у Парижі для обговорення ймовірних заходів і…»

Джонатан вимкнув радіо і знову вмостився в ротанговому кріслі перед відчиненим вікном своєї кімнати на другому поверсі. Він дивився на океан і глибоко дихав. Шукай всередині , сказала Марджі. Він зітхнув. Не так і легко знайти щастя в глибині самого себе, коли у світі все йде шкереберть. Важко абстрагуватися від того, де все так недоладно.

Він спробував викинути зі своєї свідомості погані новини. Чому суспільство так невдало еволюціонує? Його душила суміш гніву й безсилля. Треба було дослухати цей репортаж до кінця. Можливо, журналіст сказав про петицію онлайн, яку слід підписати, чи про план проведення маніфестації. Пошукає пізніше в інтернеті.

Шукай всередині . Він на якийсь час заплющив очі, намагаючись очистити свідомість. А коли розплющив, побачив геть блідий місяць на блакитному ранковому небі. Місяць… Анжела… їхні довгі літні вечори в саду до народження Клое. Вони годинами розмовляли під зорями про те, як змінити світ. Анжела… У цьому складно зізнатися, але її йому бракувало. Попри накопичену на неї злість і несправедливе розлучення, що базувалося на неналежних докорах. Що він міг зробити, якщо йому трапилася няня-німфоманка? Але Анжела нічого не хотіла слухати. Непоступлива, вірна сама собі. Як у минулому, коли докоряла за те, що надміру працює і часто нехтує сім’єю. Я для тебе нічого не значу, наважувалася заявляти вона. Не усвідомлюючи, що він робить це задля неї. Задля неї і Клое.

Джонатан підвівся й пошукав у кишені куртки гаманець. Він кілька років не дивився на фото. Проте знав, що воно тут, десь засунуте. Нарешті знайшов, воно, за іронією долі, лежало між сторінками його страхового поліса. Витягнув його пальцями й відчув, як стислося серце. У той період він фотографував Анжелу тільки на чорно-білу плівку. Правдивішу. Зворушливішу. На фото вона була в ліфчику з білого мережива. Апарат зафіксував її чарівний вираз з легкою розгніваною усмішкою, вона протестувала, не бажаючи фотографуватися, коли вона ще не вдягнена. З нахмуреними брівками й усміхненими очима на неї не можна було надивитися.

У двері постукали, і тітонька Марджі ввійшла з невеликою тацею в руках. Джонатан крадькома заховав фото в рукав.

– Доставка додому!

– Марджі, ти – неймовірна.

На таці стояв гарненький порцеляновий кавник, дві чашки і флакон віскі. Вона запевно запросила на каву й себе. Пройшла вперед, щоб поставити свою ношу на маленький столик біля вікна. Але через якийсь незграбний жест мало її не перекинула. Джонатан швидко простягнув руку, щоб допомогти втримати рівновагу. Світлина вислизнула з рукава і впала. Він квапливо її підняв і готувався переключитися на іншу річ, як тітонька дуже лагідно запитала.

– Ти досі не перегорнув сторінки, так?

Він промовчав.

Вона налила кави у чашки і посунула одну з них у бік племінника.

– Прошу, любий.

Джонатан узяв чашку. Від кави поширювалися заспокійливі пахощі.

– А якщо ти їй зізнаєшся в тому, що відчуваєш? – запропонувала вона задушевним голосом.