Лоран Гунель - День, що навчив мене жити

– У наш час кожен, сам того не усвідомлюючи, робить це більшою чи меншою мірою.

Джонатана це не дуже переконало.

– Тобі траплялося почуватися втомленим? – запитала Марджі.

– Як усім.

– Коли ми почуваємося втомленими, значить, наше тіло вимагає в нас відпочинку, а мозок сну. І що ж ми їм даємо? Каву!

Джонатан поволі погоджувався, згадуючи все те, що він поглинав, щоб мізкувати на роботі…

– Чи в тебе бувають іноді напади агресії?– запитала Марджі.

Джонатан зітхнув.

– Авжеж, трапляється.

– І що в такому разі ти робиш?

– Що я роблю? Ну… не знаю… Або що?

– Пригадай, коли це трапилося з тобою останнім часом?

– Останнім часом? Окей, це було…

– Мені це ні до чого. Скажи лишень, що ти зробив, коли відчув напад депресії?

– Дуже просто: з’їв чотири шматочки шоколаду! О, ні… вісім.

– І тобі стало краще, так?

– Не зовсім, принаймні у той момент я відчув трішки задоволення. Бодай так.

– І що ти робив потім?

– Здається, ввімкнув телевізор.

– От бачиш: знову та сама схема. Вирішення наших внутрішніх проблем ми шукаємо назовні: шоколад – задоволення, яке йде від зовнішнього світу, телевізор – потік інформації й емоцій, який також надходить іззовні.

– І це серйозно, лікарю?

Марджі пирснула сміхом.

– Як казав Пауль Вацлавік, котрий мешкав неподалік: це – безнадійно, але не страшно!

– Хочеш мене заспокоїти…

– Що ж, так усе-таки краще, ніж ковтати пігулки, навіть якщо це діє за такою самою схемою! Між іншим, не сумніваюся, що коли ти відчуваєш нездужання, у тебе передусім спрацьовує рефлекс…

Джонатан відповів удавано упалим голосом:

– Спожити ліки.

Марджі розсміялася й долила чаю.

– Рішення більшості наших проблем всередині нас самих, повір.

– Розумію.

– Це одна з найбільших ілюзій нашої епохи, ми дедалі менше дослухаємося до своєї душі. Між іншим, доходить навіть до того, що інколи ми не знаємо, що насправді хотіли б зробити з нашим життям. Ба більше, у повсякденні виявляємо тенденцію до втрати самих себе, намагаючись відповідати нормам, які є не нашими, а нав’язані суспільством.

– Нормам?

– Так, нормам або кодексам, називай їх, як хочеш. Кодекси поведінки, думки й, особливо, смаку. Інколи маю враження, що ми любимо не те, про що нашіптує наше серце, а те, що нас спонукають любити. Невже дійсно ми самі вибираємо свій одяг, телефони, напої чи фільми, які ми дивимося?

– Так, але, як бачиш, у наші дні цього майже не уникнути. Ми взаємопоєднані, тож усі взаємно впливають одні на одних. У цьому немає нічого поганого.

– Звісно, що нічого поганого. Але в такому контексті взаємозалежності треба залишатися доволі під’єднаним до самого себе, щоб гарно прожити своє, а не чуже життя.

Джонатан пригадав свої тривалі прогулянки в Біґ-Сур і те дуже сильне почуття, яке він доти ніколи не відчував, бути справді самим собою.

– Щоб гарно прожити своє життя, – продовжувала Марджі, – необхідно дослухатися до того, що йде з самісінької глибини нашого єства. Слухати повідомлення, які нам нашіптує душа. Але наша душа наче ангел, який шепоче таким тихим і кволим голосочком, що треба напружувати слух. Як ти можеш його вловити у нескінченному гаморі? Як ти можеш звернути на нього увагу, коли твій мозок невідступно заполонений тисячами речей, що існують поза тобою?

– Можливо, не тисячами…

– Подумай про всі інформації, якими нас постійно засипають, про всі подразники.

– Дай відгадаю: зараз ти викриватимеш телебачення, інтернет, соціальні мережі, відеоігри, потоки імейлів на мобільному телефоні, есемески…

– Я нічого не викриваю, все це дуже корисно, якщо в людини вистачає пильності, щоб не опинитися в пастці. Чи ж ти знаєш, як виникає залежність?

– Ні.

– Вони викликають у нас емоції. І коли ті в нас зароджуються, то ми відчуваємо, що живемо. Тож ми прагнемо цього ще і ще. Саме тому ми залишаємося під’єднаними до соціальних мереж. Як тільки якесь повідомлення стосується нас, ми відчуваємо емоцію. Якась інформація нас стривожила? Емоція. Хтось думає про мене? Емоція. В якійсь країні сильний буревій? Емоція. Скажу ще раз, у цьому немає нічого поганого, але через те, що ми поглинуті тим, що приходить ззовні, людина втрачає контакт сама з собою. Чим більше наші емоції зумовлені зовнішніми чинниками, тим менше ми вміємо викликати їх у нашій душі власними думками, діями, відчуттями. Схоже трішки на життя у вагоні в російських горах, коли тебе впродовж дня трясе у поїзді, а ми не знаємо, ні хто його машиніст, ні куди він нас везе.