Дэниел Киз: Притулок пророцтв

– Рейвен Слейд прийти, як ви й просити, професоре.

– Я не професор! Мені… так і не дали цього звання. А де мої друзі з «Сімнадцятого листопада»?

– Вони поки не приїхати, містере Тедеску, але наша волонтерка Рейвен тут і готова покращити вам настрій.

Його сердитий погляд потеплішав.

– Моя улюблена студентка акторського мистецтва. Запам’ятовувала ролі дуже швидко і відчувала їх так тонко, як ніхто зі студентів. Мені треба в тебе дещо спитати, – він кинув на Сойєр гострий погляд. – Залиште нас. Це стосується лише мене та моєї протеже.

Сойєр відійшла, та Рейвен бачила її тінь по той бік ширми.

– Рейвен, підійди ближче, – покликав містер Тедеску.

Вона нахилилася до нього, намагаючись не виблювати від запаху поту, що струмками лився з її викладача.

– Пам’ятаєш нашу останню розмову у мене в кабінеті, після репетиції, перед тим як у тебе стався зрив?

Як можна таке забути?

Того пообіддя, сидячи в кріслі біля його столу, вона відчула, як той роздрочений паскудник лізе своїми товстими пальцями їй під спідницю. На щастя, вона здогадалася схрестити ноги. Лісістрата вчинила б так само. Тедеску, спотикаючись, побрів до туалету.

На столі Рейвен помітила стос паперів. На титульній сторінці було написано: операція «Зуби дракона». Вирішивши, що це, мабуть, текст нової п’єси, вона швидко пробігла рядки очима: три римовані катрени, схожі на пророцтва Нострадамуса. Тільки-но вона зібралася покласти їх на місце, як він повернувся, витираючи руки, і застав її з паперами в руках.

– Як ти посміла чіпати речі на моєму столі?

– Перепрошую, містере Тедеску. Я думала, це нова п’єса.

Він здійняв догори стиснутий кулак. Рейвен скочила на ноги, а він погнався за нею навколо столу.

– Не бийте мене.

Його зупинив стук у двері. Якийсь студент просунув голову в кабінет.

– Пробачте, що запізнився.

Вона відштовхнула Тедеску і вибігла в коридор.

І до цієї миті більше його не бачила.

– Містере Тедеску, думаєте, я могла забути той останній день?

Викладач швидко зиркнув у бік ширми, за якою виднілася постать Сойєр.

– Ідіть звідси, сестро! Це приватна розмова!

Сойєр відступила, до них долинуло лопотіння її взуття.

– Ти завжди миттєво запам’ятовувала ролі. Пригадуєш, що було в тих паперах?

…рейвен, твій паразит-учитель акторського мистецтва просить розіграти сцену з його п’єски в трьох актах про драконячі зуби…

Вона проігнорувала голос у голові і з пам’яті повторила йому прочитані колись рядки.

– Завдяки вашим лекціям я зрозуміла частину образів і алюзій, та все одно це якась нісенітниця.

– Справжнє значення цих пророцтв знають тільки мої товариші із «Сімнадцятого листопада» та МЕХ.

– Що, в біса, таке «Сімнадцяте листопада» та МЕХ?

Через настирливий високий голос у голові Рейвен не розчула відповіді Тедеску, та зненацька він нахилився вперед на своєму візку, схопив її обома руками за горло і почав душити.

– Я не можу відпустити тебе живою, сучко.

Рейвен спробувала вирватися, та він тримав її міцно. Пальці все дужче стискалися на її горлі.

Ширма з шурхотом розсунулась, і влетіла Фей Сойєр. Вона зацідила Тедеску кулаком по обличчю. Його пальці розтиснулися. Від другого удару він знепритомнів.

– Боже мій, саме вчасно. Він намагався мене вбити.

Сойєр помацала Тедеску пульс і гукнула санітарку, що саме проходила повз.

– Цей пацієнт знепритомнів. Коли отямитися, не випускати його з лазарету. І жодні відвідувачі.

Коли вони вийшли в коридор, Сойєр спитала:

– Що ти йому казати, що він аж на тебе накинутися?

Рейвен розкрила було рот, щоб процитувати ті три катрени, та згадала слова Тедеску, що ці рядки призначалися лише для людей із «Сімнадцятого листопада» та МЕХ.

– Та нічого. Він просто, цей, з котушок з’їхав.

Сойєр викрутила їй руку.

– Я почула про «Сімнадцяте листопада» і «Моджахедін-е Халк».

– Муджахені що?

– Відповідай, бо писати в картці, що маєш галюцинації і розмовляєш із мертвою сестрою. Батько знов тебе замикати.

Рейвен вивільнилася.

– Ну і біс із ним, пиши, що хочеш.

– Що тут коїться?

Рейвен обернулася на голос батька.

– Вона врятувала мені життя. Містер Тедеску хотів мене вбити. Але тепер вона погрожує написати в моїй картці, що в мене і далі не всі вдома.

Батько обернувся до Сойєр.

– Сестро, я сам із цим розберуся. Можете повертатися на пост біля палати військових.

Сойєр постояла мить, а тоді рушила геть, гордо карбуючи кроки.