Дэниел Киз - Притулок пророцтв

– Краще підіймайтеся, а то знову опинитеся в темряві посеред сходів.

Дуґан дістався до третього поверху.

– Дякую.

– Ми, мабуть, ще побачимося, я теж живу на третьому, – гукнула дівчина знизу і вийшла з будинку, її постать чітко вимальовувалась у світлі ліхтарів.

Дуґан перетнув коридор і ввійшов до своєї кімнати. Увімкнув світло. У ній було годі повернутися. Пахло цигарками. Побачивши облуплені стіни кольору сечі та вузьке ліжко, Дуґан скривився. Біля ліжка під вікном стояв письмовий стіл, а на ньому лампа. Він смикнув за ланцюжок. Лампочки не було. Потім витяг з рюкзака свій костюм і сорочку, розправив і повісив на єдиний гачок, прибитий на дверях.

Потім підійшов до вікна, щоб оглянути освітлену площу внизу. Вікно виходило на глуху цегляну стіну. Ну й до біса. Він спуститься вниз і поблукає студентським районом, наново відкриваючи для себе місто, до якого востаннє приїздив з колишньою дружиною та сином.

Обережно вмикаючи світло на кожному сходовому майданчику, Дуґан зійшов униз і, вийшовши з пансіону, звернув на вулицю Пеніпісті-міоу. До політехніки всього кілька кварталів.

Коли вони приїхали сюди востаннє на похорон Хелениного батька, вона розповіла, що її мати майже два тижні просиділа забарикадована в будівлі студентського братства, ведучи трансляції на підпільному радіо й закликаючи грецький народ повстати і скинути диктатуру.

Багато років по тому мати розповідала Хелені, що революція жила, доки полковник Пападопулос не задіяв війська. Дехто з тих, що вижили, а також батьки загиблих і поранених звинуватили матір Хелени в тому, що саме її звернення і підбурювання мас призвели до штурму.

Дуґан підійшов до воріт, через які увірвалися танки, і з подивом виявив, що вони замкнені.

– Від 17 листопада 1973-го ці ворота жодного разу не відчиняли, – промовив жіночий голос у нього за спиною.

Дуґан обернувся і побачив дівчину, з якою зіштовхнувся на сходах.

– Зустрітися двічі за одну годину – я називаю такі речі збігом або долею.

– Ні те, ні те, – відповіла дівчина. – Я стежила за вами, щоб дізнатися: ви урядовий шпигун чи підтримуєте студентський рух опору?

– І як?

– Щоб судити про це, треба познайомитися з вами ближче.

– То ми збираємося знайомитися?

– Враховуючи те, що на третьому поверсі ми живемо в сусідніх кімнатах, гадаю, краще було б це зробити.

– Звідки ви знаєте, що ми живемо поряд?

Вона усміхнулася.

– Це була єдина вільна кімната в пансіоні?

Де ж він бачив цю зухвалу, трохи перекошену усмішку? Дуґан показав на ворота.

– Чому їх не відмикали з сімдесят третього?

– Тому що це символ продовження опору.

– Проти кого? У Греції ж тепер конституційна демократія.

– Дехто дійсно так вважає. Інші ж впевнені, що це – маріонетковий режим, насаджений Сполученими Штатами.

Дуґан намагався вгадати, яких поглядів дотримується вона сама. Підтримує «Сімнадцяте листопада»?

– А ви самі як вважаєте?

– Це довга історія. Пригостіть мене рециною [17] Грецьке вино, що має аромат і присмак смоли. , і я вас просвічу.

– Домовились.

– Як вас звуть?

– Спірос Діодорус. А вас?

– Артеміда.

– Сестра Аполлона, цнотлива мисливиця.

– Хай буде просто мисливиця.

Дуґан вдивлявся в її задерикувату усмішку. Артеміда? Це справжнє ім’я чи вигадане? Дівчина взяла його за руку й повела довгою алеєю навколо політехніки.

– Це площа Екзархія, місце студентських тусівок. Мені тут подобається кафе «Парнас».

– Там живе ваш брат Аполлон, а ще Діоніс і музи.

– Бачу, ви добре знаєте міфологію, – зауважила Артеміда. – Тільки не сипте своїми знаннями надто часто, бо буде видно, що ви вивчили все це на лекціях з античної історії, так само, як і те, що ви, найімовірніше, не грек, хоч і володієте мовою досить добре.

– Дякую за пораду.

– «Парнас» нагадує старі «кафе аман». У ньому студенти співають рембетіки під акомпанемент бузукі.

Дуґан знав, що бузукі – це гітара з довгим грифом і корпусом грушоподібної форми, та, мабуть, на його обличчі було написано, що інші слова для нього повнісінька абракадабра.

– Колись «кафе аман» називалися кав’ярні «для своїх», де можна було покурити гашиш і послухати рембетіки – щось на зразок грецького блюзу, – пояснила Артеміда.

– Я знаю, що це таке.

Її губи знову скривилися.

– Аякже.

Коли вони ввійшли, офіціант провів їх до столика й запалив свічку.

– Бажаєте зробити замовлення зараз?

– Так, рецину для пані й узо для мене.