Дэниел Киз - Притулок пророцтв

Це пояснювало поведінку міс Салінас.

– У нього в студентському середовищі уже є свій агент під прикриттям, – вела далі Ліз. – Директор наказав мені переказати певну суму у євро на рахунок у афінському банку «Олімпія» на ім’я Спіроса Діодоруса. Усі документи і посвідчення я надішлю вам через філію «Амерікан Експрес», що на площі Сінтагма.

– Яке посвідчення?

– Аспіранта у політехнічному університеті, де «Сімнадцяте листопада» розпочинало свою діяльність.

– Що?

Та зв’язок перервався. Дуґан за інструкціями почекав дві секунди, перш ніж витягти криптоключ. Принаймні міс череп-Салінас не забрала його портфеля. Він підібрав його з підлоги і, спотикаючись, вийшов з кабінету Тедеску. Перетнув хол, дістався до паркінгу. Жбурнувши портфель на пасажирське сидіння, обережно сів за кермо свого «Мазератті». Авто зі скрипом рушило з місця, вихляючи то туди, то сюди на двосмуговій дорозі. Дивно, як він взагалі цілим доїхав до університетського аеродрому.

Дуґан зупинився біля бетонованої злітної смуги, на якій уже чекав «Лірджет». Тільки-но він виліз із машини, як підійшов чоловік у формі федерального судового виконавця США, викрутив йому руки за спину і заклацнув на них кайданки.

– Якого дідька?!

– Не пручайтеся, так треба.

– Для чого?

– Вас транспортуватиме ІМП.

– Що це означає?

– Імміграційна і митна поліція. Це стандартна процедура, щоб позбутися підглядача на випадок, якщо за вами хтось стежив. Даруйте за незручності. Зніму кайданки в літаку.

– Нічого собі, стандартна процедура, трясця вашій матері!

– Це вже звичка. Ще дуже часто підозрюваних у тероризмі роздягають і натягують їм на голови спеціальний ковпак.

– Ой, не треба. У мене забій голови, ще, чого доброго, знепритомнію. Можна було і не стягувати кайданки так міцно.

– Якщо я послаблюватиму їх зараз, це викличе підозри.

Дуґан помітив, як ще один поліціант сів у його «Мазератті» і кудись поїхав.

– Куди це, чорт забирай, він забирає мою машину?

– У гараж в Цинциннаті, доки ви не повернетеся, – конвоїр допоміг Дуґану піднятися трапом і пролізти в люк. – Я хочу сказати, якщо повернетеся.

– Гей, полегше з формулюваннями!

У салоні судовий виконавець звільнив йому руки.

– Мені шкода, але це студмістечко. Тут можуть бути інформатори «Сімнадцятого листопада» та МЕХ з іноземних студентів, що приїхали по обміну. Усе мусило мати переконливий вигляд.

– Я сьогодні ні рісочки в роті не мав, – поскаржився Дуґан.

– Я принесу вам щось попоїсти, коли наберемо висоту. До того бажаєте чогось випити?

– У вас бурбон є?

– «Джек Деніелс». Годиться?

– Подвійна порція – якраз те, що треба.

За кілька секунд офіцер вийшов з камбузу з пляшкою і двома склянками.

– Нічого, якщо я складу вам товариство? Не люблю пити сам.

– Ви ж не поведете цю летючу коробку?

– Ще чого. Я вас охороняю.

– Тоді приєднуйтеся.

Вони цокнулися.

– Хай там що ви робитимете в Греції, успіху вам.

– Дякую.

Коли літак з ревінням знявся в небо, Дуґан визирнув в ілюмінатор. Аеродром танув на очах. Вони вже розсікали хмари.

– Віддайте мені гаманець і все, що у вас є при собі, – скомандував його супроводжувач, коли літак набрав висоту.

Дуґан вивернув кишені.

– Шифрований мобільний і криптоключ залиште, – сказав офіцер, простягаючи йому рюкзак. – Візьміть, переодягнетеся в туалеті.

Дуґан оглянув свої штани, піджак, краватку.

– Що не так з моїм одягом?

– У Греції бути схожим на американця не дуже безпечно.

Що ж, слушно. Він узяв рюкзак, втиснувся в туалетну кабінку й почав переодягатися: потерті джинси, проста чорна футболка, заляпані мазутом сандалії, обтріпаний светр і протерта на ліктях шкіряна куртка. Вивчаючи своє відображення у дзеркалі, Дуґан подумав, що коли відростити дводенну щетину, його легко приймуть за студента. Він склав своє «цивільне» і засунув у рюкзак.

Коли він вийшов, офіцер схвально кивнув.

– Ну, тепер, може, й вийде вдавати неамериканця.

– А якісь документи, паспорт?

Його супроводжувач розкрив цупкий світло-коричневий конверт. Кимвал підготувала паспорт із фотокарткою Дуґана на ім’я Спіроса Діодоруса. У конверті також лежали скручені рурочками євро та грецькі драхми.

– Я б не відмовився від ще однієї склянки віскі.

– Я читаю ваші думки. Усе вже на вашому столику.

Дуґан зробив кілька ковтків і розстебнув свій портфель. Попорпавшись, вийняв бейсбольний м’яч сина, загорнутий у зім’ятий папір. Покрутив його в руках. У пам’яті зринула світлина, що стояла в рамочці на столі у нього на роботі. На ній Френк-молодший здіймав цей м’ячик високо вгору. Поряд – його сива бабуся, Дуґанова мати, обоє гордо усміхаються в об’єктив.