Люба Клименко - Маміглапінатапеї, або Любов у київській комуналці

Але якщо бути відвертим, наша комунальна ідилія почала руйнуватися десь наприкінці сімдесятих. Ми всі стали краще жити, і нас уже обтяжувало спільножиття, спільнокухонність, спільнотуалетність і спільнованність.

Тобто скидати все на РОМУ, який практично розвалив нашу комунальну єдність, не можна, проте без нього ми ще довго і нудно спільножили б, хоча й без попереднього общинного ентузіазму.

Почалося все з того, що БАБШУРу забрав до себе син.

Ні, почалося з того, що БАБШУР і ЦИФЕРБЛАТИ постаріли і дуже «здали».

В кімнату БАБШУРИ в’їхав (за якимось дивним обміном) РОМА.

РОМА — це єдиний син ДОРАРОНОВНИ і ДЯДЬ-ОСІ, який, за офіційною версією ЦИФЕРБЛАТІВ, працював артдиректором ВІА «Пісняри», потім коком на круїзах, потім директором «Єлисейського» гастроному в Москві, потім начальником геолого-розвідувальної експедиції в Якутії на алмазних шахтах і, нарешті, кореспондентом ТАРС у Камбоджі. Час від часу ДОАБРАМОВНА і ДЯДЬ-ОСЯ отримували короткі листівки з повідомленням про його нове «призначення», і це ставало офіційним доказом того, що в їхнього Ромочки «всьо харашо». Але багатолітні спостереження за поведінкою ЦИФЕРБЛАТІВ і підслуховування уривків їхніх розмов наводили на думку, що насправді їхній Ромочка — це Остап Бендер, якого в будь-яку хвилину можуть «замести» органи.

Об’явився РОМА у Києві, в нашій комуналці, упавши як сніг на голову. Очевидно, він накоїв щось дуже серйозне, оскільки майже три місяці практично безвилазно відсиджувався в кімнаті ДОРАРОНОВНИ і ДЯДЬ-ОСІ, а у вересні таки виліз на світ божий і в один момент переконав БАБШУР та її сина, чия кімната була поруч із ЦИФЕРБЛАТАМИ, що їхній родині треба об’єднатися.

Це і стало першим відчутним больовим моментом в історії нашого спільножиття, талісманом і берегинею якого була БАБШУР. Вона мала ще багато чеснот і почесних посад: зокрема, була вона також ІНЬ квартирного гумору (ЯНЬ — це ДОРАРОНОВНА), творцем апетитних кухонних запахів, санепідемстанцією і головою педради.

Оселилася вона в нашій квартирі після «ущільнення» ІРЕНИНИХ прабабусі й прадідуся чи не першою, усе життя пропрацювала у Дмитрівській бані банщицею, тому пригоршнями розсипала усілякі пікантні розповіді про своїх клієнтів і клієнток.

Вона вибралася — і без неї стало порожньо. Ми не розуміли, чому таке, в принципі, дуже привабливе явище, як буржуазна революція, відбувається без БАБШУР. А потім зрозуміли, що вона була по суті уособленням старого радянського побуту і, здається, навіть не уявляла, як можна жити НЕ в комунальній квартирі. Хто зна’, як би на неї вплинули приватновласницькі ідеї РОМИ…

РОМА здійснив у житті нашого комунального мікросвіту справжню революцію. Він вніс у наше совкове існування шарм дрібної буржуазності.

Якщо ІРЕНА й ІГАРЬОША символізували молоді паростки дрібнобуржуазності (приблизно як різночинці в російській революції), то РОМА (як Володимир Ілліч Ленін) здійснив справжній переворот.

«Вийшовши з підпілля», а точніше — з «відсидки» в кімнатці батьків, цей розбитний молодий чоловік продемонстрував усім тим, хто населяв наш комунальний рай (тобто нам), що вони живуть НЕПРАВИЛЬНО, нудно і «без огонька»; він відкрив секрети безмежної привабливості приватної власності та безкінечні можливості зв’язків. Його головним талантом було вміння зводити між собою людей, які потребували один одного. І навіть коли це не приносило йому жодної вигоди, він не міг собі відмовити у задоволенні знайти потрібну людину для іншої хорошої людини. Словом, був нашим HR-диспетчером.

Наприклад, ДЯДЬ-ОСЯ і СЬОЖА. Здавалося б, ну що може бути між ними спільного? Практично нічого. Вони роками мешкали в одній комунальній квартирі, обмінюючись сухим «здрасьтє і до побачення». І лише HR-диспетчер РОМА відкрив їм очі, показавши, що насправді вони не можуть жити один без одного.

Дякуючи РОМІ, був створений потужний, досить прибутковий тандем.

Як я згадував раніше, ДЯДЬ-ОСЯ працював у бюро ритуальних послуг «Спи спокойно, товарищ», а СЬОЖА — у фотоательє «Черемшина». РОМА вніс у нудне життя обох оживляж: запропонував фотографувати похорони. Спочатку ніхто не вірив, що хтось може погодитись фіксувати на фотоплівку себе в жалобі й мерця в труні, та ще й зберігати ці фото в сімейному альбомі. Однак піар-агентство «ЦИФЕРБЛАТ» розробило концепцію, яку в потрібний момент (коли безутішні родичі покійника були на межі непритомності) впарювали.

Концепція полягала в тому, що життя людини, як і все в цьому світі, має свій початок, кульмінацію і кінець. А коли було винайдене мистецтво фотографування, люди чомусь стали фіксувати лише початок і кульмінацію життя, ігноруючи кінець, який є не менш важливим, а може, навіть важливішим моментом в історії особистості. «Крім того, — від себе додавав ДЯДЬ-ОСЯ, неначе виймаючи козир із рукава, — завдяки фото ви матимете можливість побачити те, що пройшло крізь вашу увагу, коли ви побивалися на похороні близької людини, наприклад, справжню суть людей, які вас оточують. Ви на власні очі побачите, хто дійсно сумував, а хто прийшов поїсти на поминках. А фотограф зафіксує все». Спрацьовувало.