Лілія Черен - Марта

Дівчина від несподіванки заточилась і вхопилася за руку свого співрозмовника. Втім ця пригода не налякала її, як був подумав Іван, а розсмішила. Марта дзвінко розсміялася, швидко перемкнувшись із такої нудної політичної теми.

Хлопець і собі усміхнувся. Йому було і приємно доторкнутися до Марти, й почути її сміх, і водночас він шкодував, що його так підло обірвав якийсь котяра.

— Я про що. Я про що хочу сказати. Ми недаремно йдемо у місцевком. Починати потрібно з політичної освіти! Знаєш, ці книжки просто перевернули мій світ! Я був би повним неуком, якби не вони!

У місцевкомі панувала атмосфера руху і справи. Відбивала недоладний ритм друкарська машинка, поряд на рахівниці цокали круглячки, а просто на підлозі двоє молодих дівчат у толстовках і червоних хустинах малювали гучний транспарант.

Іван попросив Марту зачекати у залі, а сам попростував до дальньої кімнати. Двері лишилися прочиненими, і дівчина тихцем спостерігала за впевненою поставою і рвучкими рухами нового знайомого, спалахами іскор у його очах.

Раптом хтось поряд присвиснув. Марта обернулася, і їй в очі війнув терпкий дим махорки. Рудий вусань із покльованим віспою обличчям мружив очі, солодко затягуючись, і пантрував за нею.

— Як звати?

— Марта, — неохоче відповіла дівчина.

— Хто така? Інтелігентка якась, ге? — чоловік зневажливо вивчав її вбрання крізь звої тютюнового диму. Хоча її плаття було перешите зі старого, але випромінювало кокетство і обізнаність із останньою модою. Марта пишалася тим, як їй добре вдалося перешити старе на щось оригінальне, але зараз у неї виникло відчуття, що вона вбрана у лахміття.

— Ні, кравчиня, — відказала.

— Ага. Це добре, — чоловік поклав дівчині на плече руку. У Марти аж коліна затремтіли, а по хребту закололо електричними голками. Кожною клітинкою своєї шкіри вона відчула непереборну відразу й різко відсахнулася, скинувши руку з плеча.

— А замашки буржуйської фльондри. І пиха також,

— розсердився вусань. Але тут підійшов Іван і незнайомець відійшов від дівчини.

— О! То ти вже роззнайомилася тут! — вигукнув Іван.

— Це Сава Петрович — наш герой. Такий боєць, яких мало. Ворога ненавидить люто, і позиція класова правильна.

Перемагаючи огиду до рудого, Марта з приємністю відзначила, як і з захопленням говорив про інших Іван. Як знаходив у кожному з присутніх щось хороше. Безбарвні чужі обличчя оживали, ставали рідними, близькими. І здавалося, що у цій просторій брудній кімнаті вона вже бувала не раз. Стіни дихали приязню, грубі лави й столи — затишком.

Серед червоних бувають хороші, — думала Марта ввечері, прасуючи пошите. Особливо Іван. Обличчя у нього ніби й нічим не привабливе: трикутне, худорляве, гострі вуса і маленькі очі, але водночас чимось цікаве. Погляд з-під рівних, спокійних брів промовляє: я не зраджу, не обдурю...

Натомість Герберт якийсь моторошний, похмурий. Іван, звісно, теж не смішко, навпаки — такий весь серйозний, цілеспрямований. Але цей німець справжній мовчун. І вона йому не сподобалася, це вже напевно. А Марта не любила тих чоловіків, яким не подобалася.

До кімнати тихо зайшла тітка Валентина. Її незвичний лагідний, співчутливий погляд вирвав дівчину із задуми і навіть трохи злякав.

— Щось на кухні допомогти?

— Ні, доцю, — похитала головою жінка.

— Вам погано?

Тітка Валентина схлипнула, подала Марті листок паперу й тихенько вийшла з кімнати.

«Дорога сестра, прийшла у наше село совєтська власть і продрозверстка. Забирають хліб. Братіка Олексу вбили. Тато живі. Кобилу Бомбу реквізіровали. Посилаємо тобі письмо Хвесьчиним Митею, а завтра Гриша тебе забере. Мама каже, щоб ти сама не їхала, бо красні чіпляються до дівчат. Явдоха».

Марта похапцем пробігла очима по рядках, перестрибуючи через слова. Потім мусила перечитати тричі, щоб збагнути все. Надто багато було закладено у цих понад міру лаконічних рядках. Червоні — це зрозуміло і не вперше. Олекса — мертвий. І ці факти взаємопов'язані. Згадка про батька — це, напевно, свідчення того, що з ним також щось трапилось, але обійшлося. І врешті -реквізували кобилу, яку останні три роки старанно ховали від різних армій. Навіть коростою заразили...

У той час, коли Марта в черговий раз перечитувала листа, у двері хтось постукав.

— Марто! Це я — Іван.

Не почувши відповіді, хлопець натиснув на ручку дверей і обережно прочинив двері. Марті вистачило часу, щоб швидко присісти і сховатися за дерев'яний комод.