Лілія Черен - Марта

Поряд іще стояв розгублений Іцик, який не переставав дивуватися рішучості Івана. Якби ж йому хоча б краплину такої сміливості!

Марта ще з хвилину повагалася, а потім віддала своє шитво Іцикові:

— На, бери! Передаси тітці, але, дивися, не поспішай. Хай я відійду трохи від будинку!

Так і лишила його стояти на сходах з шитвом і з відрами обіруч. А сама побігла вниз.

Іван вийшов з під'їзду і роззирнувся довкола. Вперше після прибуття до Києва мав змогу огледітися. Його насторожила тиша, яка врізалася йому у вуха. Ні гуркоту вантажівок, ні руху трамваїв. У Києві 1920 року не працювали фабрики, електрична станція, водогін, мовчав млин Бродського. Вітер здіймав порох і сміття. Лише поодинокі постаті глипали голодними очима, простуючи в пошуках їжі, палива і води.

На самотні пішоходи, що де-не-де починали вже заростати травою, зверху зазирали забрані дошками вітрини колись люксових крамничок. Вибиті шибки швидко постарілих обшарпаних будинків доповнювали це апокаліптичне видовище.

Але якщо Герберта мучили спогади про минуле, то Іван мріяв про майбутнє. В його уяві вже зводилися фабрики, гриміли машини, кували молоти, крутилися шестірні механізмів. У цьому пограбованому місті була якась атмосфера очищення. Ніби воно пройшло Чистилище, щоб оновитися для зовсім іншого завтра.

І передчуття чогось невловимо прекрасного розливалося Іванові у грудях, граючи щемливу мелодію на струнах його душі.

Він потіснився ближче до стіни будинку, щоб пропустити чоловіка у старосвітському лахмітті, котрий штовхав поперед себе ручного возика з дровами. Щось ледь помітне у незграбних рухах незнайомця підказало Іванові, що тяжка фізична праця не є його покликанням. Ага, зрадів хлопець: ось так революція штовхає білоручок пізнавати ціну і смак черствого хліба!

Ляскання вхідних дверей вирвало Івана із задуми. Це з будинку вибігла Марта, яка враз зупинилися перед ним, ніяковіючи й розправляючи руками зіжмаканий від довгого сидіння поділ плаття.

Прямуючи униз Прорізною (вулицею товариша Свердлова, поправив себе Іван), вони швидко проминули будівлю «Молодого театру» і спустилися на Хрещатик, де було трішки жвавіше.

Вже виходячи на простору головну вулицю міста, Марта раптом боязко відсахнулася від підлітка-безхатька, який вилежувався на тротуарі. Іван притримав її за плечі, немовби прагнув захистити.

Дівчина куталася від вранішньої прохолоди у шерстяну хустку, а хлопчикові було гаряче. Він розкинувся на хіднику, немов на розкішній м'якій перині. Крізь лахміття просвічували голі груди. Від перших сонячних променів його рятував засмальцьований, бруднючий, як і весь інший одяг, кашкет.

Безхатько раптом солодко позіхнув, поширюючи навколо себе оглушливий сморід і міцний перегар, почухав під пахвами, розганяючи вошей, і повернувся на бік.

Хлопець і дівчина швидко пішли далі.

— Де вони тільки спиртне беруть? Заборонено ж! -вирвалося у Марти.

— Де, де. Крадуть! — сердито пробурчав Іван, але потім додав з ентузіазмом: — Але скоро такого не буде!

І у відповідь на запитальний погляд співрозмовниці пояснив:

— При соціалізмі просто не буде причин, що породжують таке огидне суспільне явище, як пияцтво!

— А з дітьми що буде?

— Створимо широку мережу дитбудинків. Товариш Луначарський уже зайнявся цим питанням... Ех! Зараз навколо ще стільки наскрізь гнилих явищ. Але це мине! — В голосі Івана змішалося болісне відчуття несправедливості, гнів і ненависть. — Дайте нам час, і ми виріжемо всю цю гниль, як лікар витинає скальпелем гангрену. А для цього нам знаєш, що потрібно?

— Не знаю, — зізналася Марта. Не могла собі уявити ідеальне суспільство. Утопічні ідеї досконалого соціально-політичного ладу були для неї зовсім чужими. Приймала життя, скільки себе пам'ятала, таким, яким воно було: з його темними і світлими сторонами. Знаходила красу і в радості, і в стражданнях... Але це все ще було поза межами її свідомості. Ще не прийшов час для активних самокопань і рефлексій. Сьогодні вона просто жила... — Що потрібно? — Луною повторила за Іваном.

— Освіта! Школи! Ліквідувати неписьменність трудового люду! Бо ж, здобувши владу, ми ще сліпі, як кошенята. І, на жаль, в усіх сферах мирного життя потребуємо реакційних старих кадрів!

— І що ж у цьому страшного? — здивувалася Марта.

— Яка ж ти наївна! Дитина, та й годі! Це ж наш класовий ворог! А що робить ворог? Шкодить! Тільки й дивиться, яку капость учинити!

Сірий драний кіт вистрибнув з арки будинку, від якого тхнуло смородом, вільгістю й сечею. Розбишака різко зупинився й розвернувся, щоб дати смачного по-личника такому самому облізлому і бруднючому дворовому псові, який рвонувся за ним слідом. Затим хоробрий вояка дременув геть, проскочивши між ногами Івана й Марти.