Лілія Черен - Марта

Втім, хлопець швидко опанував себе.

— Здравствуй, барышня! — сказав, порівнявшись із нею.

— Здрастуйте... Але яка ж з мене панночка? — почуття провини диктувало їй бажання якось замиритися із Тимофієм Костянтиновичем, але мимоволі дівчинка продовжувала вже знайому їй лінію поведінки.

— Зачем дерзишь? — запитав.

Марті чомусь пригадалося, як вона у дитинстві, заледве навчившись грамоті, читала мамі і сусідкам «Катерину» Шевченка. А також згадала зауваги Трохима Павловича стосовно «лапотніків». Замовлення для пані

Варвари було виконано, у хустині Марта вже тримала свій заробіток, тому могла не воловодитися:

— Чому, чому, бо — москаль! — випалила Марта.

— Вот здесь ты не права! Я такой же малорос, как и ты.

Порівняння Тимофія з нею самою насмішило дівчинку, і вона пирснула зі сміху.

— Щось не зовсім віриться, що ви такі, як я!

— Я и по-украински разговаривать умею. И Шевченка вашего читал.

— Ну, й добре, що читали. Тепер знаєте, що нам з вами не по дорозі! — тут Марта ясно відчула, що сказала аж надто різко, і засоромилась, опустивши очі додолу. Їй хотілось вибачитися за свою і Маргаритину нечемну поведінку, але вона була в тому віці, коли приборкування власної натури здається річчю майже неможливою.

Тимофій уважно глянув на дівчинку і сказав:

— Я великодушно прощаю тебе твои с подругой выходки и грубости и взамен прошу простить и меня. Кажется, я был слишком навязчивый. Но, знаешь, иногда хочеться несколько другой компании... К тому же ты напоминаешь мне одного человека. — Марта напружилася. Ніхто не любить комусь когось нагадувати. Бути чієюсь копією. Тимофій після паузи продовжив: — Мою сестру. Конечно, не Варвару. Родную. Тебе сколько сейчас? Около пятнадцати? Ей столько же. Но она далеко. Очень далеко. В Китае. Не знаю, увижу ли я её когда-то.

Дівчинка розглядала Тимофія Костянтиновича і думала про те, що, мабуть, у неї з його сестрою має бути мало спільного. У неї темне пряме волосся, у нього -русе й кучеряве; на зріст вона навіть не досягає його плеча. Темні мигдалеві горішки її очей зовсім не були схожі на його — зеленкувато-болотяні.

Роздивляючись хлопця, вона мимоволі замилувалася ним. Військова струнка постава випромінювала впевненість і розкутість. Тонкі гострі риси обличчя світилися розумом і свідчили про належність до вищих верств, чия кров плекається століттями й поколіннями.

— Гаразд, — тихо сказала Марта, відводячи очі. — Що ж ви хочете?

— Для начала я бы мог тебя проводить домой. И помочь с корзинкой.

Дівчинка погодилася, хоча була спантеличена такою пропозицією дружби. Вона ніяк не могла зрозуміти, чим вона могла бути цікава цьому офіцерові. Звичайно, крім того, від чого її у простій формі застерігала тітка: «Дивися, щоб у пелені не принесла!»

— Вот и хорошо! Я даже могу разговаривать с тобой по-украински. Я выучился языку благодаря моей няньке и её детям, с которыми я проводил всё время, когда семья на лето приезжала в наше имение в Полтавской губернии. Знаешь, как меня они называли? «Тиміш»! Можешь меня так тоже называть...

Тимофій Костянтинович не став для Марти найближчим другом. Не були частими і їхні зустрічі. Й не можна сказати, що було подолано всі внутрішні бар'єри, які стояли між ними. Але кожне нове побачення було бажаним для обох і пройнято особливою теплотою й сердечністю.

Якось у середині листопада Тиміш із Мартою прогулювалися вулицями Києва. Оминувши монументальний пам'ятник Олександрові ІІ [10] Стояв на сучасній Європейській площі. Зараз там сходи до Хрещатого парку. , вони увійшли в Купецький сад [11] Зараз Хрещатий парк. і далі, повз «Долину троянд» [12] Частина Царського саду на території сучасного стадіону «Динамо». і згаслих вогні «Шато де Флер» [13] Кафе-шантан на однойменній частині Царського саду на території сучасного стадіону «Динамо». , піднялися аж до Маріїнського палацу.

Тиміш, як це в них уже повелося, тримав невелику дистанцію, тактовно підкреслюючи їхню різницю у віці. Марті він часом навіть здавався третім із її старших братів, Григорія і Олекси, які загубилися у вирі війни. Де вони? Що з ними? По чий бік вони стали у цій вселенській колотнечі? — запитувала вона себе. Може, десь на полі бою доведеться їм колись зустрітися з Тимошем. Або, ще гірше, одне з одним?

— А що ти зараз читаєш? — запитав після паузи Тиміш. Дівчина мусила повертатися від своїх думок до реальності.

— Чарську [14] Лідія Чарська (1875-1937) — російська дитяча письменниця, актриса. Її твори, попри велику популярність, були критиковані за надмірний сентименталізм, подібність сюжетів, мовні штампи й за екзальтованих персонажів. нещодавно прочитала, Арцибашева [15] Михайло Арцибашев (1878-1927) — російський письменник, мав скандальну репутацію. ... — відповіла, струшуючи в черговий раз сніжинки з волосся, що вибилося з-під хустки.