Лілія Черен - Марта

Марта мовчки стояла, стискаючи до болю в долонях кошик. Тимофій якось насторожено глянув на свого супутника і сказав квапливо:

— Прости, девочка, что напугали, — і додав уже нетерпляче, коли побачив, що Марта не рушає з місця: -Иди! Чего стоишь!

— Что же ты, Тимофей, такое сокровище упускаешь! Такую миловидную хохлушечку! — Погляд «Льови» іскрився пустотливими бісиками. — Ты же провинился перед ней. Теперь нужно загладить свою вину. Давай, душенька, мы тебя угостим чем-нибудь! Тебе доводилось пробовать шампанское?..

— Лев Михайлович, прекращайте баловство! Вы же видите, что пугаете девочку! — голос Тимофія несподівано став серйозним.

— Не дури! С чего это тебе быть таким занудой?

— Езжайте дальше сами. Уезжайте же немедленно! -наполягав далі Тимофій.

Врешті він за якусь хвилину домігся свого, і вони з Мартою лишилися стояти на пішоході самі. Налякану дівчину насторожили останні слова, які кинув Лев Михайлович, сідаючи в автомобіль: «Жадина!»

Тимофій порушив мовчанку:

— Прости еще раз. Хочешь, помогу?

Марта відсмикнула кошик убік:

— Ні.

— Точно?

Дівчинка вперто похитала головою. Хлопець хотів сказати їй іще щось, але передумав, розвернувся і пішов в інший бік, час від часу озираючись. Лише побачивши, що він відійшов, Марта продовжила свій шлях додому.

Назавтра Маргарита витягнула Марту на прогулянку. В усьому, що панувало довкола, відчувався рух і життя. Дві подруги спостерігали за цим гамором із млосним передчуттям якогось незвичайного завтра. Здавалося, ще крок, ще рік, і десь у мрійливому майбутньому, й вони, ставши дорослими, кинуться у вир усієї цієї веремії.

Десь поряд побрязкував трамвай, торохкотіли підводи, гучно перегукувалися візники, хапливо правлячи кіньми, крутив педалі на велосипеді листоноша, за ріг кварталу повертав асенізаційний обоз, пихкаючи запахом бензолу і людських нечистот. Де-не-де спалахував люкс, приваблюючи недосяжністю дорогих принад, викладених на вітринах відчинених крамниць. На Думській площі дівчата завважили широкий, написаний чорним, напис «Катта^аШг». Ніби ілюстрацією до нього по Хрещатику марширували німецькі гусари з кудлатими шапками, зафіксованими лускатими ременями під кам'яними підборіддями. Повз них по бруківці цокотіли кавалькадою вершники у сіро-голубих френчах.

Лагідно сяяло сонце, даруючи літепло і відчуття радісної ясності душі.

Пройшовшись Хрещатиком, дівчата повернули назад, щоб незабаром піднятися Фундуклеївською вулицею повз театр Бергоньє і Колегію Павла Галагана до Оперного театру.

— Здравствуй, девочка с испуганными глазами! -пролунав десь поряд знайомий голос.

— Слухай, це тебе! — штовхнула Марту в бік подруга.

Дівчинка обернулася і побачила Тимофія, що стояв на вході до кав'ярні Франсуа.

Серце Марти тьохнуло, підстрибнуло й завмерло.

Хлопець, трохи повагавшись, підійшов ближче:

— Моё поведение вчера нельзя назвать безупречным. Я должен как-то загладить вину перед тобой. Позволь, я угощу тебя и твою подругу пирожными!

— Мы благодарим вас и, пожалуй, охотно примем ваше приглашение, — швидко відповіла Маргарита і додала пошепки: — Потім розкажеш мені, хто це і чому я про нього нічогісінько не знаю.

Марта розлютилася, хвиля обурення підіймалася і вдаряла, одурманюючи, в голову:

— Не хочу я йти! Він офіцер, до речі! А ти, як я пам'ятаю, чекаєш червоних. Чи ти вже поміняла свої погляди? — прошепотіла гнівно на вухо білявці.

— Нічого я не поміняла. Пам'ятаєш Леду? Підкорюва-ти і використовувати!

— Інколи мені здається, що ми читаємо щось зовсім різне!

— Цить! Життя має бути святом, до того ж я страшенно хочу тістечок!

Тим часом Тимофій спостерігав за цим вовтузінням дівчаток з легкою посмішкою на губах.

Маргарита вдалася до останнього аргументу:

— Якщо він тобі не подобається, давай його помучимо!

Білявка потягнула Марту до кав'ярні. Та йшла, опираючись, але і щось усередині неї наперекір усьому вабило до Тимофія.

Напнута нитка майже фізично відчутної напруги, що повисла між хлопцем і двома подругами, не дозволяла говорити, аж поки офіціант не приніс замовлене.

— А де ж ваш друг? — вороже запитала Марта, переборовши зніяковіння.

— Лев Михайлович? Не знаю. Сегодня мы не виделись. Он тебе не понравился?

— Та не дуже.

— Я охотно верю. Но нужно понимать, что если человек пускается во все тяжкие и решается на какие-то гнусности, то это отчасти от отчаяния.