Галина Бабич - Тюті

У голові доцента щось клацнуло. Ні, не в голові. Це ручка від вхідних дверей до аудиторії. Не вибачаючись, не вітаючись (хоч так в університеті не заведено), на Трояна не посунула, а налетіла його колега, наша викладачка Риндя і розпачливим голосом запитала:

— Ви тут нічого не знаходили?

— Ви про що? — доцент Троян зробив вигляд, що нічого не розуміє.

— Ось вона! — Риндя шулікою впала на купюру. Схопивши її, промимрила Троя-нові: — Оце у методистки позичила, бо нічим за комунальні послуги заплатити. І, як на гріх, загубила. Але, видно, народ сьогодні або дуже багатий, або дуже совісний.

— Народ сьогодні і багатий, і совісний! — прокоментував Цуба, який один, мабуть, зі студентів почув Риндю.

Ті, що сиділи в останніх рядах подалися до нього за роз'ясненнями.

— Це неправда, що Риндя у методистки гроші позичила, — розтлумачував друзям Цуба. — Її чоловік санлікарем на Бесараб-ці працює. Там стільки грошви! А Вася Бугай з другого курсу просив два рублі позичити, сказала: "Живемо від зарплатні до зарплатні".

"Ренесанс" летів шкереберть. Щоправда, з'явлення колеги Ринді для доцента Трояна було майже порятунком. Але як тепер увійти в колію?! Колега Риндя швидко зникла, залишивши по собі нудотні пахощі парфумів.

— Навести лад в аудиторії після цього було не просто, — вів далі поет Федя. — Але доцент Троян враз припинив рейвах, попередивши: "По-перше, у моїй присутності плітки, поговори, обмови, чутки, а тим більше доноси категорично забороняються. А по-друге, годі вже про чуже й далеке! Нічого не конспектуйте, просто послухайте: "Український Ренесанс в особі Миколи Зерова в моєму виконанні".

— Час, що лишився до дзвінка, студенти, включно із Цубою, з розкритими ротами слухали поезію Миколи Зерова, що її напам'ять читав доцент Троян. Лекція була врятована!

Отак, майже урочисто завершив свою розповідь поет Федя і, помахавши ручкою, пішов проводжати латиніста додому, а ми одноголосно ухвалили: від завтрашнього дня не пропускати жодної лекції, жодного семінару, жодних комсомольських зборів. Отак. А Воліна на ці наші рожеві заміри відреагувала фрівольним анекдотом, що також починається зі слів: "і від завтрашнього дня.."

"Завтрашніх днів", проте, залишалося катастрофічно мало. Вони летіли, мов баскі коні. До лекцій та семінарів додалися турботи з дипломними роботами, підготовка до державних іспитів. Кімната в гуртожитку та читальний зал бібліотеки — тільки там і можна було нас знайти чи побачити. І в голові одне — встигнути надолужити те, що були недовчили, недочитали і ще багато недо...

Утім дехто не тільки "надолужував". Несподівано хтось із нас натрапив на "Щоденник Клави Доцик", саме так було написано на обкладинці грубенького зошита, який наша подруга, поспішаючи до університету, забула на столі під якоюсь газетою. Читати чужі щоденники, звичайно, не добре. Але що робити, коли він сам пхається тобі до рук. Серед буденних записів буденних подій, писаних твердою рукою, вирізнялися кілька нотаток начерканих поспіхом, якимсь нервовим почерком:

"Понеділок. Що вони собі там думають удома?! На таких харчах, хоча б диплом захистити. Який тут заміж! "

Примітка: Мати, передаючи Клаві з автобусом черговий дуюн (передачу з харчами), раз у раз тицяла в торбу записку: "Клавко, коли ти заміж вийдеш?"

"Середа. "Зоя захистила дипломну роботу на відмінно з відзнакою. Тема: "Українські поети в Канаді. 50-60-ті роки ХХ ст." Науковий керівник поет, журналіст і громадський діяч Микола Тарновський".

Примітка: А поет Федька чіплявся до Зої: "На біса вони тобі здалися ті канадські заблуди. Заріжуть, тютьо".

"П'ятниця. Без комсомольського бюро, без зборів і обговорень відраховано зі складу студентів Тетяну Віяр".

Примітка: Якщо вже когось відраховувати, то краще б Цубу (хоча і його шкода). А Таню...

"Неділя. Народ на танцях, а ми тужимо. Усі разом за Танею, а я ще й за Аліком. Ми з ним дружили з першого класу. Про це знала вся вулиця, на якій ми жили і виросли у Вінниці, школа, де ми навчалися в одному класі. Пам'ятаю, як на випускному вечорі ми відірвалися від своїх і пішли... Дві смішні рідні тіні — в нікуди. Він не зводив очей з мого обличчя, на яке впали, я це фізично відчувала, перші промені сонцесходу. Поглядами ми присягалися одне одному у вічному коханні. "Я переживаю такі щасливі дні, які Бог приберігає лише для своїх святих", — знаєш, чиї це слова? Гьоте. А я під ними розписався б власною кров'ю", казав, наче присягався Алік. Тепер тужу. А чи допоможе?"