Галина Бабич - Тюті

До викладачів, що приходили до нас у гуртожиток, ми завжди ставилися з повагою і цікавістю, бо, як і в колгоспі, в поза-академічний час вони ставали іншими, ближчими, не такими офіційними, як в аудиторії чи на зборах. Хоча, як на сьогодні, дистанція між викладачем і студентами була більш відчутною.

Нареготавшись досхочу біля відкритих дверей, перейшли до столу, почали вмощуватися на ліжках, стільців не вистачало, бо на наш регіт у кімнату один по одному посунули сусіди. Латиніст постав перед нами ще в одній іпостасі, неабиякого знавця українського фольклору, затягнувши несподівано:

Потім факультетський поет Федя засипав нас віршами українських класиків, своїми власними та однокурсників — членів літературної студії. Тоді враз зупинився:

— Що це я все вірші та вірші. Зараз буде проза про студента Цубу і доцента Трояна. Слухайте, тюті, бо ви завжди найцікавіше пропускаєте.

Поет Федя мав феноменальну пам'ять і неабиякий хист художнього домислу. Цу-ба — це наш однокурсник, а вчорашню лекцію доцента Трояна ми справді прогуляли. Тож нашорошили вуха.

— Троян учора був в ударі. Цуба також. Послухайте, чим це обернулося:

Розпочав доцент свою лекцію ефектно:

"Сила людського духу в епоху європейського Ренесансу сягнула таких висот, яких вона не могла сягнути раніше в тероризованій інквізицією Європі". В аудиторії, окрім вас, тюті, — "повний аншлаг", студент Цуба, як завжди, на своєму місці, на дошці поганих слів немає. "Як же сьогодні славно!" — подумав доцент Троян. І раптом ліворуч від кафедри, на підлозі доцент побачив довгастий чотирикутний папірець. Це, тюті, був не папірець. Це була купюра — 100 крб. Доцент і далі ще натхненніше продовжував лекцію. Але час від часу його погляд падав донизу. " Ні-ні, ці земні помисли не для мене, не для моєї дзеркальної душі", — так доцент подумки відганяв від себе спокусу. Але безуспішно. "Що б воно означало? Якби за цією кафедрою опинився Данте чи Петрарка, чи ходили б вони навшпиньки навколо злощасної купюри, як оце я? Яка бридота в голову лізе. Мораль і етика — кредо педагога. Але ж муляє!"

Він перебіг очима по перших рядах слухачів, погляд його раптом упав на Цубу, і його, мов ножем, різануло:

"Ця підступна пастка, мабуть, справа його рук. Студенти — народ жорстокий. Вони, напевно, усім викладачам підкидали: "візьме — не візьме; візьме — не візьме". Тільки всі мовчать.. Мовчатиму і я. Але ж де йому (погляд на Цубу!) взяти 100 карбованців (погляд на купюру!)? Це ж великі гроші (погляд на купюру!), половина доцентської зарплатні. Мабуть, фальшиві (погляд на Цубу!). Ну, чого воно мені так муляє?!"

— Так-так, тюті! А поміж цими позирками та міркуваннями Троян продовжував викладати своє бачення Ренесансу, — завважив Федя.

"Його робота! — тривав тяжкий розумовий процес у голові доцента.- Він! Цуба! Усе за це говорить. Сидить завжди на першій зліва парті, у жовтій кофті-бобочці. Ніколи нічого не конспектує і, здається, не слухає. Сидить і спить. А після лекції висипає стільки запитань та ідей, як маку до різдв'яної куті. Це він підкинув фальшивку. Минулого разу цей зух раптом питає: — А це правда, Анатолію Герасимовичу, що крокодили розмножуються тільки на волі? — А яке відношення це має до моєї лекції? — А я думав, що ви знаєте. До речі, Анатолію Герасимовичу, ваш годинник несправно ходить. — Як це? — Минулого разу ви нас відпустили на перерву на сім хвилин раніше. — Ви б любили таку людину?! Я, в усякому разі, нездатний... І чого це мене сьогодні все так дратує і відволікає. Ще й "Веснянка" в залі клубу почала репетицію: "О-о-черет лугом гуде, Сава рі-і-чкою бреде..." Треба зробити замислений вираз обличчя і прочитати напам'ять щось із Петрарки. Ну, хоча б оте:

Університетським викладачам у шістдесяті роки все важче і важче було зацікавити студентів. Надто вже вимогливі вони ставали. "Хоч у космос лети, щоб піднести свій авторитет, — міркував доцент Троян поміж дифірамбами на адресу Ренесансу та... — А що, як наступити черевиком на цю асигнацію і придушити, як блощицю?! Ну й гидота в голову лізе. От наслання мені цей Цуба. Він підкинув... Він і вітається не так, як усі студенти. Наче чекає, щоб доцент першим привітався... Вітання, як відомо, це магія єдності, запевнення в бажанні єдності. У способі Цуби-ного вітання не було й натяку на бажання єдності. Самі шпичаки. Ви б любили такого студента? Отож... І чого це так довго немає дзвоника на перерву?.."