Галина Бабич - Тюті

Примітка: Алік був з письменницької родини, що жила нині у Києві. Чи не тому Клавчина печаль була ще гіркішою?! Щоб заспокоїти Клаву, я процитувала їй не своє: "...Темрявою можна зобразити сліпуче світло, а сміхом передати найчорні-шу трагедію"... Чи допоможе їй?

І ось він, нарешті, червень 1960-го року. Ми покидали університет, гуртожиток і першокурсника Макизьона. Покидали з сумом і тугою, а також з великими надіями на майбутнє. Ми не лише стали старшими, ми стали іншими. Ми з жалем відзначали, що між нами не стало тієї зворушливої гармонії, яку ми відчували п'ять років тому. Але й розуміли, що інакше й не могло бути, бо всі ми еволюціонували, але кожен на свій лад. Хіба не мало позначитися на кожній з нас те, що з нашого кола доля вирвала Аліну Ко-лосовську, Тетяну Віяр, Василя Садикова і геологів загалом. Нелегко Клаві Доцик шукати загадкові зоряні світи після розбитого першого кохання. Але ж "сміхом можна передати і найчорнішу трагедію". Тож, вперед і тільки вперед, тюті! З улюбленою студентською, хоча й російськомовною:

Дороги наші розійшлися. Зрідка писала Зоя. З червоним дипломом їй запропонували не Київ, не аспірантуру, а вчительську посаду в Кримській області. Потім замовкла. Спочатку озивалася й Клава Доцик. Богу дякувати, вдруге закохалася і, здається, назавжди. У кого б ви думали? У Федю, нашого поета. Вони побралися й переїхали до Вінниці. Клава — в музеї Михайла Коцюбинського, а поет, перебуваючи у постійному натхненні, пише не тільки вірші, а й прозу. А я повернулася до баби Варки, яка після побудови Київської ГЕС, переселилася у Вишгород. Стала до праці коректором у редакції районної газети. Вишгород — не Ка-сатовичі, де я зростала, де дітьми купалися у Дніпрі. Але близько і до Дніпра, і до Касато-вичів, які раз у раз озивалися до нас із глибин нелюбого нам моря.

Після чорнобильського вибуху і смерті баби Варки мене несподівано одвернуло і від моєї "районки", і від самого Вишгоро-да. Не давали спокою як у день, так і уві сні депресія, сумніви щодо цінності й важливості моєї коректорської діяльності, як наслідку напруженого (попри всі дрібниці) п'ятирічного університетського навчання, вартості власного існування як особистості. А тут ще сусідка:

— Поліно Олександрівно! Чого це ви ото все сидите. як ріпа на грядці у покійної баби Варки? Заміж давно пора.

— Я не сиджу, я перебираю.

— Еге ж, моя голубонько, у ваші-то роки не перебирають, а хапають те, що погано лежить. Це я вам кажу, як жінка з досвідом.

Після смерті моєї єдиної рідної душі, любої баби Варки та після слів "досвідченої" сусідки ви б заснули? Отак і я. Уперше за багато років перебираю подумки гуртожиток, лекції, дівчат, надто Колосов-ську з Садиковим. Нічні думки каменем лягають на душу. Я бездоганно, не даючи нікому приводу сумніватися, продовжувала виконувати свою коректорську роботу. Та ні коректура, ні бабині грядки не приносили задоволення. Вабив Київ. Притягував, мов магнітом. "А хто, власне, тобі заважає?! Півгодини двадцять другим номером автобуса, і ти там.

Як казала подруга Колосовська, я таки "тютя". Приїхала до Києва шукати роботу, а сама, мов причмелена, подалася на Воло-димирську гірку. Наче у Вишгороді бракувало мені такої панорами. А бракувало! Бо нема того присмаку, тої енергетики. А ще того, що має назву "традиція".

Уже ні з чим збиралася вертати додому і раптом, наче прокинувшись, побачила те, на що практично ніколи не звертала уваги — оголошення: на стовпах, деревах, стендах, стінах установ, підземних переходах, у метро. Де їх тільки немає! І чого в них тільки немає... Та ось же воно: "ПОТРІБНІ КВАЛІФІКОВАНІ: коректор, перекладач з англійської, геодезист". Адреса і телефон. Роздумів не було багато: "Коректор" ? — Це ж я! "Кваліфікований" ? — Тим більше!" Одне слово, місце нової роботи — Інститут геології Академії наук Української РСР. Перші дні, йдучи коридорами інституту, відчувала, як калатає серце. Якась особлива атмосфера виповнювала їх. "Що воно таке? Чому воно бентежить мене, зачіпає за душу? Може, тому, що тут багато чоловіків? А жінці "у свої-то роки", як казала досвідчена сусідка, давно хочеться заміж? Стоп! Та тут же самі геологи та географи, тютьо". Відчула, як запалали щоки. Стало соромно за себе. "Ти чого прийшла сюди? Чи не шукати відповіді на виклики підсвідомості щодо вартості власного існування, як особистості?! То й шукай. Уперто, настирно, сумлінно. Набравшись терпіння. Уяви собі, що ти розплутуєш клубок вовни. Якщо станеш квапитися й дратуватися, нитка рватиметься. А терпелива, урівноважена жінка розплутує повільно, не рвучи жодної нитки. Отже, робота передусім. І над усе".